Розділ 8. Відверті розмови.

Ніч. Київ. Морок.

— Та навіть не думав я тобі, що так закрутиться…— Влад дивився на мене очима побитого собаки . — так.. позлити тебе хотів..

— Навіщо? — я навіть відсунувся..

— та не знаю…. — видихнув. — дитинство в сраці заграло. Ти на неї так дивився, ніби вона найсмачніший торт для тебе. Ніби зірка, що впала тобі в руки… А ще.. Ще мені захотілось її провчити… Вона такою нахабною мені здалась.. 

— і ти вирішив, що можеш вершити долі?

— Ні. Ні, брате.. тоді мені так не здавалось.. Ти ж розумієш.. я того вечора провів її додому. 
— далі без подробиць!

— та чекай!  Не було нічого тоді!

— ага! І ремінь твій у неї просто так завалявся. ..— майже схопився з місця та побратим мене зупинив.

— Та стій же! — окрикнув він. — так. Я був у неї… але пізно було. Я випив. вона запросила дійсно на чай. А тоді ще й нагодувала і я позорно заснув! Ну уявляєш?! — він легко усміхнувся.. 

І я уявляв! Точніше, памʼятав, як сам так само засинав після ситого обіду у  Алі.. 

Влад видихнув. 
— ми тоді дуже багато говорили і з її слів я дуже багато зрозумів про тебе, про неї.. про вас. Та паскудний характер і якась вроджена воедність не дозволила мені залишити дівчинку в спокої… і я…

— і ти закохав її в себе… — продовжив речення. — ти ж розумієш, скільки ти згаяв її часу? Вона ж могла бути щасливою…А ти…

— П що я?! Вона ж щаслива..у неї син.. чоловік мабуть…

— мабуть… та звідки тобі сухарю то знати… ? Вона ж все для тебе … аби ти тільки з нею… 

— та я тільки зараз це зрозумів… мало того — він не міг зупинитися. Слова зізнань лилися з нього, мов Карпатах річка в період розливу. Повінню розливалося по мозку усвідомленням, що могло бути інакше.. Та на жаль, минулого не повернеш..

— Ти хоч секунду її кохав? — задав я питання, яке мене зʼїдало. 
— кохав.. дуже.. несамовито! Але й ненавидів… Ненавидів так, що хотів покарати її і зробити боляче. І робив.. постійно! До війни..

— під час, війни.. я памʼятаю… Чому?

— бо найбільше кохав її в миті, коли вона говорила про тебе! Кохав навіть тоді, коли бачив її сяючі очі, які були не для мене! Ти б бачив, якою вона ставала, коли згадувала про тебе, хоч словом, хоч пів слова. Вона ставала схожою на сонце! Осяювала все навкруги! Я трапився в тому світлі .. та розумів, не для мене це. Все для тебе! Твоя вона! І від того, що вона така, коли в її думках ти, я починав ненавидіти її і тебе.. 

— Заздрість.. чи що це? Я не можу зрозуміти тебе, Владе.. Чому?

— Бо ніколи у мене такого не було.. ніколи про мене так не піклувались. Думки хлопчика, та не чоловіка. Ображеного на весь світ хлопчиська…

От так.. в сорок років зізнатися, мабуть самому собі, що вів себе як повний довбень, ще й життя іншим підпаскудив, то дорогого вартує.

Я зробив ковток зі склянки чистого віскі без коли , навіть не помітив відсутності солодкого напою в алкоголі. 
Дивився на друга і мені було його в чомусь шкода.. Але все ж збирався дослухати цю сповідь..

— А памʼятаєш, як ковід почався?

— Ага.. країна на карантині. Роботи немає. Алька ще тоді на кризі підсковзнулась і руку зламала.. Ти ж і розповів тоді.. — замʼявся, згадуючи тоді тут ситуацію. 
У Влада з Алею були дивні стосунки тоді. Вона була невільною, він де не вважав за потрібне бути вірним їй, хоч і знав, що вона для нього все зробить. Мав нахабство й принизити її чіпким гумором привселюдно, не дотриматись обіцянок.. 

Одного разу помітив сліди від синців на руках, які виглядали з-під кофтини. А вона казала, що сама винна. І це сталось лише один раз. Мовляв, то вона намитого замахнулась, а він усютримав її за руки. Насправді ж збоку виглядало, наче вона навʼязується. Хоч і словом йому ні в чому не заперечила. Закохана маленька дурепка…

розмовляв з Владом неодноразово. І чесно, не міг зрозуміти, що між ними відбувається ..Та наче щось тримало його біля неї… не відпускав. І мене Аля не слухала.

Після одного такого випадку, я не стримався і висловив їй все, що думаю з цього приводу. Хотів очі відкрити, та все що я почув тоді від неї це: 

— залиш мене в спокої. Я сама розберусь. — і залишив би.. Ні. Не залишив би.. не зміг. Допоміг карантин. 

— ага. А я таки зміг вирватися на стажування до Німеччини, хоча там ще більша жесть була…  — продовжив Влад. — от тоді вона мені й сказала, що я їй не потрібен.. — Він видихнув. — і я наче видихнув. Наче горах з плечей , не повіриш. Ну, думаю, все, доконав… Але ж ні… Тоді перед війною, подумав: ну хто мене чекати? Хто буде ще такою вірною? А вона, як виявилось… — гепнув кулаком по столу. — то все було для тебе..
А я тоді застряг в Італіі, яку закрили взагалі з усих сторін. Ні виіхати, ні вʼїхати. Посварився напередодні з батьками. А от з Алею на той час не спілкувався вже близько року. І може б і відпустив, якби тоді не її лист в фейсбуку.