Розділ 6. Влад.

Сотник Влад народився із золотою ложкою в роті. Батько все життя на високих посадах, як і дід і прадід. Дослужився таки до місця депутата. Мітить і ще вище. Мати дизайнерка дуже дорогого одягу. У неї одягається мало не вся політична еліта України. 
Юність провів по закордонних школах, які міняв зі швидкістю світла, бо був гнаний в три шиї за погану поведінку. Батько не зважав, а тільки відстібав прес грошей на черговий навчальний заклад улюбленого синочка. 

Гарний , як диявол виріс хлопець. Зростом під сто вісімдесят, він був гарно складений, бо полюбляв спорт і регулярно відвідував спортзал. Мав чорну, як смола чуприну, що вічно була зачесана абияк. Смугла шкіра та темні карі очі. Коли він був збуджений, або злий, чорна зіниця розширювалась настільки , що здавалось заливала повнийстю все око, від чого складався ефект абсолютно чорних очей, що можуть вдивлятися в душу. Це навіть трохи лякало деяких. Красиве обличчя з гострими вилицями та прямим носом прикрашала родимка над чуттєвими губами, яка зводила з розуму всіх дівчат. 
Був ще старший брат, та про нього воліли не говорити. З Владом він спілкувався мало, бо хлопця запроторили за кордон. А коли Влад повернувся, то Віктора вже тут не було. 

— Поїхав. — скупо відповів батько на питання про відсутність брата. 

— Куди? 
— не знаю. І знати не хочу. 
Мати тоді лиш схлипнула та коментувати ніяк не стала.

В їх величезному маєтку під Києвом, напруга аж бриніла. Відчувалась навіть на дотик..Все було просякнуто цим липким почуттям. Всі мовчали про події, що відбулилися в будинку поки Влада не було. Навіть покоївки мовчали, хоч як Влад і не намагався дізнатися. І щирими усмішками і навіть грошима.. Та ніхто не зізнавався. 
І от, вже майже десять років, як хлопець не бачив брата.

— Живий і навіть дуже здоровий. — тільки й відказував батько. 

А це означало, що він таки не кинув його напризволяще і , щонайменше слідкує за його життя. Згодом і Влад заспокоївся. 

«Якби брат хотів мене побачити, то сам би звʼязався. А так.. навіть контактів своїх не залишив. Значить, йому так комфортніше.» — думав хлопець. 
Знайомство з Костею, щось сколихнуло в ньому. Він побачив в хлопцеві відлуння Віктора. Чому? Й сам не розумів. Тому й потягнувся до нього, як до спорідненої душі. Адже так буває, що дружба виникає у вже дорослому віці, що людина розуміє з пів слова, що можна довірити найпотаємніше і довіряти, як побратиму. 
Тому, дружба з простим хлопцем Костею була відрадою для Влада. Хоча їхня соціальна нерівність зовсім не відчувалась, адже хлопці обидва працювали і самостійно забезпечували себе. Хіба що автомобіль у Влада був подарований батьком дуже давно. З тих пір тачку і не міняв, не бачив потреби. Возив свою ластівку на сто регулярно, міняв масло, доглядав. Та й по всьому. Їздить і добре. 
Любив дорогий якісний одяг та взуття. До цього його мама привчила. Шопоголіком не був, та зрідка купував, або замовляв у мами. 
— Такий діамант, має бути в достойній огранці. — мати ніжно про проводила по шершавій щоці сина і усміхалась не тільки губами, а й очима. Вона любила своїх хлопчиків. Та тепер поряд тільки один. Менший. 
Ліля Марківна втопала в сімʼі. Тому її робота і освіта, яку вона колись здобула, стали її спасінням, щоб не втратити себе. 
— Беззаперечна любов до синів і чоловіка, найневдячніша річ, яку може тільки зробити жінка. Перший не оцінить, а другому — не потрібна. Полюбити треба себе. Тоді не так буде боляче усвідомлювати свою непотрібність. Ти є у себе! А значить, вже не сама.

І вона любила. Себе беззаперечно. Чоловіка, шалено. Дітей, щиро. І в цьому Лілія знайшла свій спокій та баланс. 
Григорій Максимовичем — батько Влада, був стриманим і дещо жорстким на людях. Субординація, вимагала. Суворим але справедливим з дітьми. І тільки з коханою дружино наодинці, він був ніжним котиком . Та останнє своє обличчя він нікому й ніколи не показував, окрім своєї Лілечки. І тільки перед нею він міг зігнутися. Ні! Не підкаблучник, ні в якому разі. Просто чоловік, що шалено кохає свою жінкою. 
— Як ти міг таке дозволити, Гришо???!! - кричала мати, коли дізналась про авантюру сина з армією. — Як ти не догледів?

— Ліля! У мене, що, зайнятися більше нічим. Як-то слідкувати хто в яку армію йде!!!!

— Не хтось-кудись! а власний син!!!

— Та і що ! Нехай сходить в ту армію! — фиркнув чоловік. —  Я ходив і нічого! 

— Віктора ти відмазав! 
— Знайшла , що згадати!!! — відмахнувся. — коли то було…І не перекладай з больної голови на здорову. Хоче сходити, хай сходить! Не найгірший варіант. Он з тим його другом, оформлю в одну частину. Нехай там жахів наведуть!

— Ох, той його друг… Костянтин?

— Хороший хлопець! — мʼяко відповів Григорій Максимович. — толковий. 

Підійшов до невеличкої скляної шафки, де стояли графини  з різноманітним алкоголем, дістав склянку з товстим дном та щедро линув у неї бурштинову рідину.
Присів на коричневий шкіряний диван в просторому кабінеті та зробив жадібний ковток. 

Мати змахнула сльози і присіла біля чоловіка. Той простягнув їй свій келих з коньяком на дні. Жінка сьорбнула й передала склянку чоловікові. Скривилась від міцності напою.

— А як на війну збереться?

Григорій видихнув, зробив ще ковток.

— збереться… не зараз, так через кілька років…

Дружина подивилась на чоловіка занепокоєно. 
— ти щось знаєш?

— та таке…. — відмахнувся…— чому бути, тому не минути…