Розділ 2. Втомлений пес.

Завалився додому вже після півночі. Втомлений наче пес, хотілося нарешті скинути цей ненависний костюм з краватко, щось поїсти і прийняти лежаче положення. Знав, що сну не буде. Та хоча б полежати в тиші. 

Тиша. Вона стала порятунком і карою водночас. Ще довго, після того як звільнився з лав Збройних сил і примкнув до цивільного життя, я не міг налаштуватися на цей спокійний ритм. Здавалося, що живу в якомусь дивному кіно, яке згадалось в стишеному режимі. Все таке повільне, недоладне, яскраво-солодке.. аж вилиці зводило. Бачив на вулицях дівчат в яскравих сукнях і хотілося підбігти, струснути за плечі і прокричати : «ти шо собі думаєш, дурепа?! Де бронік? Де шолом?» Не міг зрозуміти; чому так довго тягнеться доба? Звідки люди беруть такі сміхотворні проблеми, як-то відсутність світла на кілька годин, чи надто довгий затор на дорозі, кокосовий лате занадто кокосовий, а на манікюр не попала, бо повітряна тривога тривала більше години, а таксі не їхало.
Там, на передовій, тиша означала лиш передих перед новим залпом артилерії. Тиша була ознакою неминучої бурі, що обовʼязково ставалася. Гаряча ванна була недосяжною мрією, а єдиним бажання було — дожити до ранку і не втратити нікого з бригади. 

Їсти, спати ходити в туалет ми могли раз на кілька діб. Організм і мозок якось дивно переналаштовуються, як тільки потрапляєш туди.. На нуль. А коли проводиш зачистку периметру, думка одна — знищити ворога..

Час перетворюється на вату, яку ти перетинаєш в долоні в малесеньку мʼяку грудочку, яку можна розрівняти, або з знову зімʼяти. Артилерійські бої могли тривати годинами, яких ми не помічали… або ж секунди, що проносилися митями повз нас. І тільки вигук командира: «Є!» вертав нас у реальність. 
Ми є… а їх немає. А це значить, що ми врятували чиїсь життя. Свої життя..Що орків стало менше… Світло одного разу переможе темряву.

Грюкнув вхідними дверима. Знав, що дружина не спить. Вона завжди мене чекає. Ніколи спати не лягає без мене. Останнім часом, я взагалі їй часу не приділяю. Весь ресурс займає робота. Свого часу, це й стало порятунком. Потім зʼявилась Віка. Та тоді вона скоріш була заміщенням іношого… сильного почуття, за яке я тримався всю війну. Яке було моїм якорем і гаванню, в яку я мріяв повернутися. Я не зміг покохати цю жінку так, як вона того заслуговує. Та її відданість і щирість підкуповували і змушували мене відчувати величезне тепло і вдячність до неї… І так, мабуть десь глибоко в душі, я по-своєму її любив. 
— Кохана!? Я вдома…

— чую! — долинув до мене приємний голос дружини. 
Вона зʼявилась наче фея із дверей ванної кімнати огорнута вся у щось легке, шовкове і …. Рожеве? 
Вона у мене красива. Довге темне волосся, що доходило до сідниць, округла спокуслива фігура з широкими стегнами та вузькою талією, що я міг обхопити однією рукою. Оксамитова світла шкіра, до якої було приємно торкатись в миті близькості і красиве обличчя класичної української красуні. Прямо як у пісні: Карі очі, чорні брови. 
Якось вона навіть купила собі футболку з таким написом тільки англійською мовою. Творіння якогось українського бренду. Вона щось навіть розповідала, що власники цього бренду під час війни дуже допомагали і зробили великий вклад в розвиток української культури. Ну а мені що… Як їй подобається, то нехай носить. 
Вона пропливала до мне плавною ходою, мазнула губами по щоці і зникла за дверима кухні. 
— Вечерятимеш?

— Ага… руки помию…

— Я розігрію поки.

У ванні вирішив, що руками не обмежусь, тому швидко скинув одяг, та заліз в душ. Шум води зняв головний біль, а пружні струмені напругу з тіла. Видавив на долоню якийсь італійський гель для душу та намилився з голови до ніг. Один біс, чим голову мити…

Згадав, як Алька якось прислала нам з волонтерами величезний ящик сухого душу. Така штука прикольна була. півсклянки води виливаєш на спеціальну губку, вона милиться-піниться, а тоді витираєшся на сухо. О Боже! Хлопці тоді молились на неї, як на богиню! Спека стояла неймовірна, здавалось і автомат зараз розплавиться в руках. Піт тік противними струмочками, затікав у вуха, робив руки від тактичними рукавицями вологими й противними. Сморід від спітнілих людських тіл стояв нещадний. Але найгірше, що найменша подряпина грозила стати величезною проблемою, бо мови не було ні про які санітайзери чи дезинфектори. Тому той душ, став нашим спасінням. 
То до речі було завдяки моєму дурному почуттю гумору і її занадто серйозному сприйняттю світу. Вона спитала, що треба, а я відповів, що гарячий душ. А за кілька днів, ми отримали цю рятувальну посилку. 

Аля взагалі була янголом-охоронцем нашої бригади. Якби не її зусилля, багато наших хлопців лишились би там….

Невгамовна дівчина була…

Вийшов з ванної кімнати, закутався в домашній вафельний халат темно-синього кольору. Моя дружинонька вже налагодила красу на столі. 

— Я тобі суп підігріла. — стиха прокоментувала. — ти вже три дні не їв гарячого та рідкого. Не хочу, щоб ти в лікарню  загримів. Мати твоя скаже, що виробила синочка. — прокоментувала Віка. 

Так, з моєю мамою у неї відносини не склались. Як і з сестрою. Не знаю вже чим не вгодила. Та виграшу сімʼю не лізли і на тому спасибі. Тільки шипіли одна на одну, як доводилось зустрічатись в «тихому» сімейному колі.  
— Дякую, Вікусю… — подякував дружині, цмокнув в солодкі губи і важко присів за стіл. 
Суп виявився дійсно дуже доречним. Смачний і легкий. Все як мені подобається. 
 

Їв мовчки. Наговоривши за день години на дві запису, мені відверто не хотілося ворушити язиком. Та треба мабуть хоч поцікавитись у дружини, як справи. Бо он, сидить і з серйозним виглядом щось вивчає в гаджеті. Господи! Оці нові винаходи телекомунікації навіть складно телефонами назвати. Космічні технології якісь… все тонке, майже прозоре. На якихось кристалах працює. Ну.. вона захотіла, я купив.. мені то нічого не вартує. А їй приємно. 
— Як справи? Що робила сьогодні? — спитав, доїдаючи останні ложки смакоти. Розправився. Відсунув тарілку.