Сто метрів дощу

Розділ 1. Розбитий фаянс.

Погожий весняний день розливався вулицями теплим сонячним промінням та легким вітерцем, нагадуючи перехожим, що ще може бути прохолодно, тож скидати куртки, ще не час. Та кого це хвилює в кінці квітня? Кому хочеться в плюс двадцять пʼять носити за собою парки, чи пухнасті кардигани? Отож.. нікому. Кафе повідкривали літні майданчики, які враз захоплювали підлітки та молоді мамці з візочками, аби посмакувати свіжозвареною кавою, або легким ароматним лимонадом зі смаком манго. 

Це все вже було. Було до війни і навіть під час повномасштабного вторгнення, коли міста і селища почали приходити до тями, оживати та розквітати попри щоденні повітряні тривоги, бомбардування та ракетні удари. А, ще були «шахеди»… я досі смикаюсь від звуку мотоцикла чи мопеда, що проїжджає повз..

Ось і зараз…. Пересмикнуло так, що перевернула на себе горня з американо. Чашка впала на бетонні плити і розлетілась на друзки. Краплі коричневої рідини потрапили на світлі вельветові штани, вбираючись в шершавий матеріал, утворюючи причудливі візерунки. Аж задивилась на хвильку. Стільки років вже пройшло, а все одно реакції і рефлекси залишились… То мабуть вже вʼїлось на підкірку і вималювалось новими звивинами на мозку. Такий феномен є мабуть тільки у громадян України, що пережили війну..Така собі особливість. Як менталітет, культура і традиції. Мені здається, що навіть діти які народились в той час вже з хронічним ПТСР. У всякому випадку, деякі психологи так стверджують.

 

 

 


На звук розбитого фаянсу вибігла перелякана офіціантка і хутко почала прибирати розбите. 
Нагнулась до неі, аби допомогти. Ох, ця надмірна відповідальність та гіперболізоване почуття провини. Моя терапевтка надавала б стусанів за таке. Та синдром ПТСР, ще ніхто не відміняв…

— Я сама приберу.. — прогундосила дівчинка в чорній формі з емблемою кафе. «Блукач». Мені тут подобалось. Я була постійною гостею в цьому закладі вже багато років. Мабуть ще з перших днів відкриття. Ще коли ми з Міркою були молодими і дурними, і могли сидіти тут годинами розмовляючи про все на світі. Ще коли не було війни і ніхто не здригався від кожного блимання телефону, що могло сповістити про початок повітряної тривоги, зліт МІГ-ів з ворожих аеродромів , чи балістики в нашу сторону. 
— Я допоможу.. — стиха заперечила і таки почала підбирати друзки, що розлетілись навколо столу. 
— Ви стільки років сюди ходите, що вам гріх просто..

— Гріх, Женю — я знала імʼя дівчини, — не допомогти ближньому своєму. І в рахунок бій посуду включи. А то знаю, я ваше керівництво.. — хмикнула відбираючи останню керамічну лусочку. 
— А у нас змінилось керівництво. Викупили нас.. — якось сумно проговорила дівчина. 
Ми випростались і стояли одна навпроти одної. І чомусь зараз я особливо відчула нашу різницю у віці… Тридцять вісім… То багато, чи мало? І іноді накриває з головою усвідомлення , що найкоащі роки і молодість пройшли і вже не повернуться.. А іноді… от як зараз… Якби не цифра в айді картці, то нас з цією дівчинкою і не відрізнити. Фігура у мене майже не змінилась з часів школи. Хіба підтягнулась, бо без спорту в такому віці ніяк, якщо хочу гарно виглядати. Обличчя ще не спещерене глибокими зморшками, та тут я зхитрила. Сучасна естетична медицина і її доступність творять чудеса. Та й відчуття стилю у мене чудове. Такий собі сучасний олд мані, а-ля принцеса Діана. Та мабуть таких особистостей тільки моє покоління і памʼятає..

Тож я дивилась на цю юну красуню і чомусь згадувала себе в її віці. Хоча… не дуже й хотілося згадувати той час. Та що вже поробиш… що сталося, те сталося..Минулого я не виправлю. Лишається жити сьогоденням і вірити в краще майбутнє. 
— А чого , так сумно? — зазирнула в очі. — штат скорочує? 
— та ні.. нормальний наче. Воював.. Наче як Герой України. Чи-то Бахмут, чи-то Марʼїнку звільняв.. — потисла плечами Женя. 
Ооо! Знаю я одних таких героїв з того пекла. Крові моєї випили обидва… дурною була…повелася на воєнні казочки.…і гірко поплатилась за це. Та зла них не тримаю. Завдяки їм у мене лишився мій особистий скарб. Хоча і винуватець появи цього скарбу теж не дуже горить до спілкування… Та то на його совісті. Я до шлюбу його не тягла. Нехай далі в танчики і стрілялки свої грається…

— Зрозуміло. Та ти не хвилюйся, солдат дитину не образить. — посміхнулась я і потисла дівча за плече. 
— А це не калька з російської? — здивовано глянула на мене переляканими очима Женя.

— Калька. — відповіла продовжуючи усміхатись. — та ми нікому не скажемо. 
І ми засміялись. Добре, що відвідувачів було не дуже багато, а то дитина ще б отримала наганяй від начальства. 
— Ой, пані Олександро, а вам не час? До кінця занять десять хвилин. Встигнете? — стурбовано промовила офіціантка і простягнула мені тонесенький, майже як папір новомодний гаджет. От вже ці нові технології. Памʼятаю ще такі цеглини як нокіа 3310, самсунги, перші чотирнадцять айфонїв. Так взяв у руку, до вуха притулив і хоч розумієш, за що гроші плачені. А це…. Ох, точно вже як баба стара бурчу..

— Точно! — схаменулась. — дякую, Женю. Ти дуже уважна. — посміхнулась. — піду оплачу.  — підхопила обʼємну сумку із плетеного стільця та вже хотіла йти в напрямку приміщення, але….сьогодні здається не мій день…

Другий ремінець сумки зачепився за куточок металевого столу і той з шаленим гуркотом провалився на бетон..

Ми з офіціанкою одночасно скрикнули..

Я почула як за спиною шумно відкрились двері кафе, а за тим голос, який воліла б не чути ніколи більше в цьому житті і на цій планеті.. 

— Та що тут в біса робиться!!!!!!!?????? — прогарчав він незгірше пораненого звіра.

Мені вистачило півсекунди, аби зробити велику помилку… Я повернуласьі зіштовхнулась з його темними Як ніч очима…

Момент впізнавання пройшов миттєво. Його очі розширились від здивування, ротом хапав повітря, наче викинутий на берег дрібний карась, з якого ні юшки не звариш, хіба закинути назад у ставок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше