Епілог.

Повідомлення Нью-Йорк тайм. 12 серпня 20** року.

«Сьогодні вночі в одинадцять двадцять дві за Гринвічем сейсмічні датчики США, Росії та низки інших держав зафіксували підземний вибух потужністю приблизно п'ять кілотонн в районі колишньої Чорнобильської атомної станції. Сполучені Штати, Росія та країни Євросоюзу, серйозно стурбовані тим, що відбувається. Вони висловили ноту протесту уряду України у зв'язку із можливим проведенням несанкціонованих ядерних випробувань. Офіційний Київ поки що все заперечує».

На день пізніше. За вісімдесят кілометрів на північ від Києва. У прокуреній до синявої кімнаті, за брудним столом, густо заставленим порожніми пляшками та нехитрою закускою другу добу з невеликими перервами сиділи та пили троє абсолютно різних людей – молодший науковий співробітник одного з Українських НДІ Вано, полковник СБУ у відставці Дегтярьов, та лідер угрупування сталкерів під назвою «Свобода». Їх об'єднувало дві важливі обставини – у недалекому минулому всі були сталкерами, і кожен з них особисто знав Стрілка.

– Дивні відбуваються речі. Після позавчорашнього підземного поштовху, у Зоні почали зникати аномалії та мутанти. За останню добу ніхто не знайшов жодного артефакту. Схоже на те, що нарешті Зоні приходить кінець. Ще кілька тижнів, і мої люди почнуть розбитися по хатах, - ледве повертаючи язиком, промовив п'яний Лукаш.

Доволі пом'ятий Дегтярьов з запаленими від недосипання очима, взяв почату пляшку, і приклався до неї прямо з горла.

- Не сумуй друже! – він поплескав по плечу лідера Свободи, - Я вважаю це до добра. Схоже, матінка земля починає заліковувати свої рани. Минуть роки, і люди назавжди забудуть, що колись був такий феномен Зона.

Потім слово взяв Вано.

- Друзі, давайте вип'ємо за великих людей котрі ціною свого життя подарували людству чисте небо! Я хочу випити за двох легендарних сталкерів Фартового, та його батька Стрілка. Світла їм пам'ять! Я п'ю за те, щоб пам'ять про їх великий подвиг вічно жила в серцях кожного з нас!

А в цей час у далекій середньоазіатській пустелі за двадцять кілометрів на південь від міста Азак-Кале, ледь переставляючи ноги, повільно брели по розпеченому жаркім південним сонцем піску, двоє змучених спрагою людей. Вони були одягнені в незвичайні костюми, що чимось нагадували космічні скафандри. Той, що старший, ідучи попереду намагався підбадьорити попутника.

- У наш час, коли я ще в школу ходив, були популярні анекдоти про Петьку та Василя Івановича. Хочеш, розповім?

- Валяй, - облизуючи потріскані від спраги губи, байдуже відповів молодий.

- Ідуть якось по пустелі два негри. Раптом один одному каже:

- Василю Івановичу, і навіщо ми з вами цю кляту гуму підпалили?! Ну, як, смішно?

- Дуже! – стримано відповів юнак, в його сумних очах на мить промайнув, і відразу погас веселий вогник, - А, справді, тату. І навіщо ми цей бісовий Моноліт підпалили?!

Стрілок, озирнувся. У його втомлених очах майнула весела іскорка.

- Та я й сам не знав, що він спочатку загориться. Гадав, бабахне одразу, і все, нам кінець! - відповів Стрілок, а потім зітхнувши, додав: - Шкода телепорт вийшов неважний. На його створення у нас було занадто мало часу. Одному дідьку відомо куди нас закинуло.

Батько з сином перезирнулися, і весело розреготалися. Раптом Валера вигукнув:

– Траса! Я бачу автомобіль!