Пошуки заходять у безвихідь.

«Загадка на загадці! Та ще й цей дивний старий! Звідки він знає моє справжнє ім'я? Якби не біологічний радар. І груші в рюкзаку, що світилися мов гірлянда в Новорічні свята, то можна було б уявити, що це мені все наснилося». - Подумав Валера, на ходу читаючи інструкцію щодо застосування біологічного радара.

Попереду здалося покинуте армійське КПП. Поруч, з будівлею поста упершись у бетонну стіну високого паркану, стояв обгорілий кістяк вантажівки. Залізні ворота на яких під шаром іржі ледь проглядалися обриси колись яскраво-червоних зірок, наче решето були всіяні слідами від куль та уламків. Детектор вказав на сильне радіаційне тло. Хлопець зійшов з дороги, пішов ледь помітною стежкою невідомо ким протоптаною у високій траві. Боковим зором Валера несподівано побачив щось світле у гілках придорожнього дерева. Придивившись, зрозумів, що це останки людини, одягненої у військову форму. Під деревом валялася дірява каска та понівечене «СГД».

Несподівано у кишені жалібно запищав ПДА.

«Сталкер будь обережний. На Армійських складах на тебе чекає засідка. Джим».

Прочитавши повідомлення, Валера насупився.

«Монгол зараза! Найняв найманців, і ті влаштували на мене полювання! Гарненького я собі нажив ворога! Хоча стоп! Послуги цих хлопців коштують чималих грошей. А пахан із його злиденним бюджетом навряд чи зміг би їм стільки сплатити. Дивно, якщо мене замовив не Щур, і не Монгол, тоді хто? Кому я дорогу перейшов? А може мені мстяться за Дієго котрого я пришив на Кордоні»? – Розміркував хлопець, перебираючи різні варіанти, кому це він так зміг насолити.

Розбита асфальтова дорога зробила крутий поворот. Вийшовши з лісу, Валера побачив село що розкинулось на дні невеликої долині. На східній околиці села тяглася до низьких свинцевих хмар уже знайома нам водонапірна вежа. Її юнак впізнав по оригінальному флюгеру, зробленому у вигляді сріблястого літака.

"Так, я знову на складах, а це так зване село Кровососів". - Подумав сталкер, озираючись на всі боки.

Нічого, що вказувало на небезпеку, не було. Але до нього повернулося знайоме відчуття, що за ним стежать. Про всяк випадок юнак відключив ПДА.

«А що якщо я піду не асфальтовою дорогою, а прямісінько, через село? Там мене точно  не чекають, заразом випробую подарунок». – Вирішив Валера.

Ховаючись у складках місцевості він обережно підібрався до водонапірної вежі. Прилад показав там присутність двох біологічних організмів напрямок та відстань до них.

«Снайперська пара! Ну, нічого, мені втрачати нічого, чи я їх, чи вони! Хоча ні, останній варіант слід виключити».

Хлопець вирішив, що увага ворогів скоріше за все зосереджена на дорозі, і найрозумніше до них підкрастися з боку села. Зі знайдених в одному з сараїв старих ватних штанів він зробив якусь подобу мякого взуття, натягнув їх поверх своїх важких чобіт. Крок став набагато тихішим. Це дозволило йому непоміченим підібратися впритул до вежі. Валера зупинився, біля темного зіва дверей, розмірковуючи про те, як йому діяти далі. Для початку він налаштував мікрофони системи «Луна» в режим підслуховування. Через деякий час в навушниках почулися приглушені голоси.

«Беззвучно мені до них не підібратися почують. Треба вигадати щось, щоб їх виманити вниз». – Подумав сталкер.

Несподівано його погляд зупинився на тушці пса-мутанта, що валявся за кілька кроків від дверей. Валера дістав з кобури «АПБ», перевірив зброю. Потім, зняв дихальну маску і почав тихо скавчати, наслідуючи сліпого пса.

- Трясця їм! Кляті собаки! Ніяк не вгамуються! Йогурт жваво змотався вниз! – нагорі пролунав чийсь хрипкий голос.

- Чому завжди Йогурт? - обурився у відповідь писклявий голосок.

- Закрий пащу, і виконуй наказ, поки я твої кишки на перо не намотав!

Писклявий спробував чогось заперечити. Нагорі почалася метушня, потім почувся приглушений звук ляпасу, і град брудних лайок. Залізні сходи загриміли під важкими чоботями, хтось спускався, тихо бурмочучи собі під ніс.

- Йогурт, Йогурт! Звик у себе у в'язниці людей принижувати. Ну, тримайся, я тобі в першому ж бою спину продірявлю, морда бандитська!

«Дружно живуть хлопці, готові один одному глотки перегризти, на цих почуттях ми спробуємо зіграти». - Посміхнувшись, подумав сталкер.

У дверях з'явився широколиций, коротко стрижений хлопець. Побачивши дуло пістолета, що дивилося йому прямо в обличчя, він у розгубленості зупинився.

- Стань на коліна. Руки на потилицю, і тихо до мене, - пошепки наказав Валера.

Найманець охоче виконав його команду.

- А тепер якщо тобі дороге життя під будь-яким приводом поклич сюди свого напарника.

- Як покликати?

- Просто візьми, і поклич. Ну!

- Чуєш, Жокею, йди скоріше сюди!

- Якого дідька?! Що, ріпа свербить за добавкою?!

- Скажи, що ти артефакт знайшов, - підказав сталкер.

- Тут є дещо цікаве!

- Хрін з тобою дятел. Але дивись, обдуриш - все своє життя на аптеку будеш працювати!

Сходами загриміли важкі кроки.

- Сталкер не вбивай мене! – прошепотів Йогурт.

- А хто тобі сказав, що я хочу тебе вбити? Я тебе просто пристрелю, - сказав Валера, холоднокровно натиснув на спусковий гачок.

Наступної миті в дверях з’явився другий найманець. Побачивши осідаюче тіло напарника, і незнайомого сталкера з пістолетом, він зблід.