Щур.

                                                             Частина 1 «Новачок».                                                                     

                                                                         Щур.

Гумовий човен м'яко встромився округлим носом у невисокий, стрімчастий берег. Чоловік, що сидів в човні, завмер на деякий час, насторожено прислухаючись до навколишнього світу. Почало світати. Перші, вранішні, рожеві промені, сором’язливо виглянули із-за низьких сірих хмар. Десь угорі, в кроні прибережного дерева защебетав птах. З протилежного, правого берега, крізь серпанок ранкового туману долинав приглушений гавкіт собак. Раптом, буквально за сотню метрів жваво прокричав півень, йому басисто відповів другий.

«Так, значить поряд жиле село, це добре. Тепер треба уважно оглядітись». – Подумав подорожній.

Це був юнак високого зросту, худорлявий, з широкими розвитими плечима. Пропорційна, коротко стрижена голова з густим чорним волоссям. Бліді щоки, вкриті юнацьким пухом котрого ще ніколи не торкалось лезо бритви. Тонкий з невеликою горбинкою ніс, та пара зажурених карих очей в котрих віддзеркалювались сум і тривога. Прив'язавши човен до коріння, що стирчало над водою, він легко зіскочив на берег. Кілька разів присів, змахнувши руками, кулаками завдав кілька блискавичних ударів у повітря. Знову присів, і потягся. Сунувши руку за пазуху, дістав лічильник Гейгера, перевірив рівень радіації. Прилад показав, що все гаразд. Почекавши кілька хвилин, і не почувши нічого підозрілого, хлопець обережно вліз на дерево, дістав бінокль, почав розглядати навколишню місцевість. Попереду луг, що густо заріс чагарником і високою травою. Далі на невисокому пагорбі, в променях вранішнього сонця розкинулося село. У центрі височіла стара церква з похилими хрестами, і напівзруйнованим дахом. Поряд стояла двоповерхова будівля сільради та кілька забитих дошками магазинів. За селом у туманному синьому серпанку тягнувся до неба сосновий ліс. Трохи нижче за течією виднівся бетонний міст. Правий берег повністю зник за стіною ранкового туману.

«Судячи з усіх ознак – це і є те саме село Черевач», - Вирішив Валера, уважно вдивляючись у стару мапу.

Подорож по воді закінчилася. Далі доведеться йти пішки. Він зліз із дерева, вийняв з човна два великі водонепроникні футляри та спортивну сумку, виклав їх на берег. Човен, протягнувши вгору за течією, сховав у густих заростях молодого очерету. Уважно оглянувши маскування, він залишився задоволений роботою. Хлопець повернувся до місця висадки, відкрив обидва футляри, і вдягнув армійський экзоскелет. Переодягнувшись, обережно пробираючись у заростях високої трави, попрямував у бік села. Діставшись до околиці, юнак обтрусив росу з ніг, дістав із спортивної сумки портативний пістолет-кулемет, клацнув затвором, поклав його назад. Насвистуючи веселу мелодію, неквапливо попрямував давно неїждженою асфальтовою дорогою у бік центру, насторожено вдивляючись у навколишні забиті будинки. З одного двору на вулицю вийшла бабця у супроводі ​​поважно крокуючої зграї гусей. На вигляд їй було за вісімдесят. Одягнена по-сільському просто. Безрукавка поверх сірої кофтини. Довга до п’ят чорна спідниця, а на голові строката хустка. Побачивши молодика, старенька зупинилася. Почала з цікавістю розглядати незнайомця.

«Ага, а ось і наш перший абориген». – Привітно посміхнувшись, подумав Валера.

- Доброго ранку бабуся, - ввічливо привітався він.

- І тобі не хворіти дитятко. Що занесло тебе до наших країв?

- Я сталкерів шукаю. Є у мене до них одна справа.

- А сам ти хто будеш?

– Я? Сталкер.

- А я, спочатку, вирішила, що ти військовий, аж надто плямистий костюм у тебе. А потім думаю військові ті завжди зі зброєю, а цей без.

- То що там щодо сталкерів, не бачили? – нетерпляче повторив юнак.

- Ох, повертався б ти додому дитинко! Лихо моє серце по тобі чує! – несподівано змінившись в особі, заголосила бабуся.

- Якщо знаєте, то підкажіть, а в чужих порадах я не потребую!

- Ну, як знаєш дитятко. Як знаєш, - бабця несподівано заспокоїлась, і рукою вказала на великий будинок з двома трубами та погнутою телевізійною антеною, - Ваших я вже три дні як не бачила. А збираються вони он в тій хаті.

- Дякую Вам бабуся, а за грубі слова вибачте. Що це за село? На нових картах його нема.

- Село наше зоветься Черевач. За часів СРСР тут колгосп тут був. Навіть у церкві правили до великого лиха вісімдесят шостого. Після того як на станції вибухнув реактор, людей всіх вивезли. Але потім, частина, переважно старих, повернулася помирати в рідні краї. Та тільки земля нас до себе не бере. Мабуть не на часі ще.

- То ви кажете: частина людей повернулася, і тут живуть?! – щиро здивувався юнак.

- Так, багато нас в перші роки повернулося, - підтвердила бабця, - Та й померло багато. Він напроти від мого будинку Матвій Жук живе. За ним через три хати Одарка Лисиця. Ой, та ще багато нас. Але тільки до церкви. А по інший бік села, що ближче до лісу вчені сказали радіації дуже багато. А ще люди кажуть що в лісі завелися якісь «малії».

– Аномалії! – здогадався хлопець.

- Ну, так, так і сказали - аномалії, - поспішно погодилась старенька, - Наймолодший у нас Грицько Тракторист. Олігарх наш місцевий. Трактор у нього є, тому Трактористом і прозвали. Єгерем він був тут. А як на пенсію вийшов так із нами і залишився. Його будинок поруч з сільрадою в центрі. А в самій сільраді чи то штаб у військових, чи то готель, вони туди частенько заїжджають. Нас старих не чіпають. Горілку п'ють із нашим Грицьком цілими днями, а потім кудись їдуть у своїх справах.