Розділ 22

Вейд

Восьмий тиждень поспіль я намагаюся переконати себе, що жити в селі – це прекрасна та медитативна ідея. Після телефонного дзвінка, коли Ленні попросила залишити її в спокої та не шукати, я виконав обіцянку. Чесно, як і казав. Але сидіти в порожньому офісі, дивитися на її спорожнілий робочий стіл і слухати, як Карич бідкається через втрату гравця нашої баскетбольної команди – це була катувальня вищого ґатунку.

Тому я діяв радикально: написав заяву за власним бажанням, із потрохами продав свій улюблений чорний позашляховик і рвонув услід, у глибинку. Купив там затишний дерев'яний будинок із просторим ґанком, а через місяць не стримався й докупив ще чималеньку ділянку землі поруч. Бо якщо ця закореніла сільська дівчина колись вирішить перевірити, чи дійсно в мене «руки не зі сраки», я зустріну її зі власноруч збудованою верандою, ідеальним газоном і гамаком!

Але, дідько б його взяв, як же тут нудно... Пончики сюди завозять раз на тиждень у місцевий загальний магазинчик, асфальт закінчується біля поштових скриньок при в'їзді, а єдиною розвагою залишається Нейт, який допомагав мені тягати дошки та облаштовувати хату. Глянувши на його холостяцьке життя, я вирішив діяти як справжній ідейний наставник: якщо власне особисте життя тимчасово заморожене, треба терміново організувати його другові!

Ох, яких я тільки місцевих красунь йому не сватав! Я влаштовував Нейту «випадкові» зустрічі біля фермерського ринку, приводив до його двору сусідських дівчат із яблучними пирогами й навіть намагався познайомити з донькою місцевого шерифа. Та цей вибагливий індик від усіх крутить носом! То йому дівчина занадто гучна, то занадто сором'язлива, то взагалі дивиться на нього як на потенційного чоловіка, а він до цього психологічно не готовий.

Тоді в мою світлу голову прийшла просто геніальна думка. Якщо сільські панянки моєму вибагливому другові не до душі, значить, треба виходити на міжнародний... тобто інтернет-рівень!

Тож поки Нейт відволікся на черговий розбір польотів між двійнятами через «вкрадену» ручку, мої пальці вже швидко клацали по клавіатурі. Текст виходив просто шедевральний:

«Самотній фермер шукає маму для своїх донечок. Працьовитий, спокійний, зі своїм господарством і добрим серцем. Якщо ти готова стати для дітей мамою, а для нього – дружиною, і не боїшся сільського життя – пиши».

Коли Нейт прочитав це з мого екрана, у нього ледь не стався очний тик.

– Ти зовсім з глузду з’їхав? Це ідіотизм! – волав він, згортаючи ноутбук. – Жодна нормальна жінка не поїде в глушину до чоловіка з двома дітьми, коровами й постійним запахом сіна та гною! Якщо хтось і відповість – це буде або шахрайка, або божевільна!

Того ж вечора я й запропонував йому парі. Мені якраз потрібна була тачка – свою я продав, а в друга грошей вистачає. Втім, якщо все складеться, він мені ще подякує. Звісно, покидаючи будинок Нейта, я ні на мить не міг забути про Пружинку. Я обіцяв її не шукати. Я й не шукаю. Але, купуючи нові ділянки землі, вигадуючи авантюри з пікапом і намагаючись врятувати Нейта від самотності, я лише намагаюся не збожеволіти без її зелених очей, та руденьких куречерів-пружинок.

Далі події закрутилися із швидкістю дикого мустанга. На моє оголошення відгукнулася Стеф. Нейт, звісно, включив режим «похмурого ковбоя» й поїхав зустрічати її на коні. Я підкинув валізу, сипав компліментами та всіляко натякав другу, що час вибиратися з панцира.

Щоправда, у моєму власному житті все пішло через дупу. З'ясувалося, що при купівлі нової землі мене красиво надурили на пів ділянки. Добре, що Нейт допоміг розібратися.

З усіма цими проблемами й намаганням влаштувати життя другу мене так затягнула ця фермерська Санта-Барбара, що я й не помітив, як сам став її частиною.

А вже за кілька тижнів доля завдала мені власного удару. На порозі місцевого магазинчику я врізався в дівчину з пакетом хліба. Хліб випав, вона підняла голова – і в мене відняло мову.

– Вейде?! – її зелені очі округлилися, а руді кучері-пружинки здригнулися. – Ти що тут робиш?!

– Купив хату й ділянку... – вичавив я, витріщаючись на неї. – А ти?

– Я тут живу! Ти що, стежив за мною?!

Виявилося, що після звільнення вона повернулася до батьків — у хату за дві вулиці від моєї! Я обіцяв її не шукати, але вона сама врізалася в мене на роздоріжжі. Нам знадобилося кілька днів суперечок, два розлитих какао й одна довга нічна розмова на моєму незакінченому ґанку, щоб між нами спалахнуло те, що ми так довго гасили.