Розділ 21

Знімаю фартух, мию руки й повертаюся на кухню вже з набагато меншою кількістю бойового настрою. Можливо, зовсім трохи. Бо після цього поцілунку дивитися на Вейда як на звичайного нахабного наставника стає складно.

Він тим часом абсолютно спокійно продовжує готувати, наче нічого не сталося.

– Ви завжди такий спокійний після того, як... – замовкаю.

– Як що? – Вейд кидає на мене лукавий погляд.

– Нічого.

– Говори.

– Забудьте.

– Не вмію.

Лише фиркаю у відповідь, ховаючи палаючі щоки за пасмом волосся:

– Краще скажіть, коли вже можна буде їсти.

– Ще десять хвилин.

– Ви впевнені, що це буде смачно?

Вейд ображено прикладає руку до грудей, драматично зітхаючи:

– Пружинко, ти сумніваєшся у моїх кулінарних здібностях?

– Після того, як ви назвали моє тісто біологічною зброєю? Так.

– Це була конструктивна критика.

– Це була образа.

– Тоді я реабілітуюся.

Через десять хвилин Вейд перемішує пасту, додає соус, і через кілька хвилин на кухні з’являється такий аромат, що мій шлунок зрадницьки й дуже гучно бурчить на всю кімнату. Він ставить переді мною тарілку. Я дивлюся на пасту. Виглядає... Непогано.

Вейд сідає навпроти:

– То, який твій вердикт, сувора критикине?

Я беру виделку, накручую трохи пасти й пробую. Завмираю. Наставник уважно стежить за моїм обличчям.

– Це...

Він нахиляється вперед:

– Що?

– Дуже смачно.

На його обличчі з’являється усмішка:

– Я знав.

– Не радійте завчасно.

– Як тут не радіти? Ти щойно визнала, що я вмію готувати.

– Одну страву.

– Паста – це вже серйозний початок.

Я знову пробую. І ще раз. І ще. Вейд мовчки дивиться на мене.

– Що? – питаю я.

– Нічого.

– То чому ви так дивитеся на мене?

– Всього лише милуюся тим, як жінка, яка годину тому була готова довести мою кулінарну бездарність, зараз їсть мою пасту.

– Я голодна.

– Смачного.

Вже відкриваю рот, щоб подякувати, коли мій телефон раптом починає гучно вібрувати на стільниці. Кидаю погляд на екран – телефонує тато. Усмішка миттєво зникає з мого обличчя, а всередині все тривожно стискається.

– Я повинна відповісти.

– Звісно.

Піднімаю слухавку, відходячи до вікна:

– Тату?

Кілька секунд слухаю. І вже за мить моє серце провалюється кудись униз:

– Що?.. Мама захворіла?

Вейд одразу перестає усміхатися й підводиться з місця.

– Наскільки все серйозно? – я стискаю телефон у тремтячій руці, змушуючи себе дихати. – Так... так, я приїду. Ні, не чекайте до ранку. Я виїду зараз. Добре, тату. Я скоро буду.

Завершую дзвінок і кілька секунд спантеличено стою біля вікна. Вейд підходить ближче:

– Ленні?

Дивлюся на нього, і гострі словечка кудись безслідно зникають:

– Мама захворіла. Тато сказав, щоб я приїхала негайно.

– Тоді їдемо.

Я кліпаю очима:

– Що?

– Я відвезу тебе.

– Ні, Вейде, я сама...

– Ленні.

– Я поїду сама. Справді, Вейде. Не треба. – Він кілька секунд мовчить, уважно вдивляється у моє обличчя, тож я швидко додаю: – І... якщо я приїду не сама, тато одразу почне ставити запитання: «Хто це?», «Звідки ти його знаєш?», «Чому він тебе привіз?», «Ви зустрічаєтеся?»... Зараз не найкращий момент для першого знайомства з моїми рідними.

Бурундучара тепло усміхається:

– Добре. Не будемо знайомитися з твоїми рідними сьогодні.

– От і чудово.

Вже роблю крок до виходу, але він раптом бере мене за руку. Не тягне назад, тільки зупиняє на секунду:

– Якщо щось буде потрібно – телефонуй. У будь-який час.

– Добре.

– І напиши, як мама.

– Напишу.

Він відпускає мою руку. Виходжу в коридор, але за кілька кроків зупиняюся й озираюся. Вейд усе ще стоїть у дверях.

– І...

– Що?

– Паста справді була дуже смачна.

На його обличчі з'являється м'яка усмішка:

– Дякую. Бережи себе, Пружинко.