Розділ 20

«Він вміє готувати пасту, знає про пилосос і серйозний у своїх прагненнях». Ага, авжеж! Розповідає мені казочку на ніч, щоб я розчулилася й побігла за ним, гублячи тапочки!

Я поволі повертаюся до нього всім корпусом, випрамляю спину й роблю крок у його бік.

– Знаєте що, Бурундучаро? – я складаю руки на грудях і виклично примружуюся. – Гарно говорити вміють усі чоловіки. Обіцяти пасту, ідеальний порядок і цілковиту серйозність – це взагалі ваш улюблений репертуар. Хочете довести, що ви справді серйозний? Тоді здивуйте мене!

Вейд завмирає. Його темні брови повзуть угору, а в очах миттєво спалахує той самий азартний вогник, якого я так боялася й водночас так чекала.

– Здивувати? – перепитує він, ступаючи до мене впритул, так що я вимушена закинути голову, аби бачити його обличчя. – Пружинко, ти зараз граєш із вогнем.

– Я не граю, а ставлю конкретну умову! – випалюю я, хоча серце вже калатає десь у грудях від його близькості. – Жодних стандартних побачень, жодної банальщини й солодких слів. Якщо ви справді не такий, як інші, – покажіть це. Тут і зараз. Або розходимося й забуваємо про всі ваші «поки що».

Вейд кілька секунд мовчки дивиться мені в очі, й дістає з кишені ключі від своєї тачки.

– Прийнято, Пружинко, – вимовляє чоловік із впевненістю. – Виклик зараховано. Але май на увазі: назад шляху вже не буде.

Він розвертається й крокує до свого авто, лишаючи мене стояти на вечірньому вітрі з палаючими щоками. А ноги вже самі роблять крок до авто. Мені цікаво, що цей бурундук задумав, та й відступати після власних слів «здивуйте мене» – це показати повну слабкість.

Я пирхаю, проходжу повз нього й граційно сідаю на сидіння.

– Тільки без фокусів, Вейде, – попереджаю я, поки він зачиняє за мною двері.

Наставник обходить машину, сідає за кермо й усміхається:

– Жодних фокусів, Пружинко. Тільки кулінарне протистояння.

Салон пахне його парфумом і здається в них є нотка кориці, й...  свіжих пончиків. Коробка з рожевою стрічкою скромно лежить на задньому сидінні. Вейд плавно рушає з місця, вмикає тиху музику, і вже за п'ятнадцять хвилин ми зупиняємося біля його будинку.

Коли ми піднімаємося на його поверх, я все ще тримаю руки схрещеними на грудях, готуючись шукати будь-які недоліки. Але як тільки чоловік відчиняє двері й вмикає світло в передпокої, моя бойова стійка дає першу тріщину. Бурундучара вказує мені на високий барний стілець. Його квартира виявляється дивовижно затишною, а кухня – охайною до нудоти. Ніде ані крихти. Він, що її язиком вилизував.

– Ну що, сувора критикиня, – посміхається він, дістаючи з шафи борошно й глибоку миску. – Ти казала, що я любитель хаосу й не вмію готувати. Правила прості: готуємо італійську пасту карбонара з нуля. Без напівфабрикатів. Переможця визначають наші власні шлунки.

Я вигинаю брову, підхоплюючи кухонний фартух, який Вейд мені простягає:

– Ви справді вирішили замісити тісто власноруч? Вейде, це займе щонайменше годину!

– Для людини з серйозними намірами час не має значення, – підморгає він, висипаючи гірку борошна просто на стільницю.

Через п'ятнадцять хвилин наша кулінарна битва перетворюється на абсолютний, але неймовірно веселий хаос. Я намагаюся вимісити свою порцію тіста з виразом обличчя шеф-кухаря, але воно липне до пальців так, мовби це клей.

– Ленні, ти готуєш вечерю чи створюєш нову біологічну зброю? – щиро сміється Вейд, спостерігаючи за моїми відчайдушними спробами віддерти шматок від долоні.

– Це просто особливий рецепт! – обурююся я, крокуючи до нього з вимазаними борошном руками. – Краще допоможіть, а не патякайте!

Вейд підходить ближче, ступаючи впритул за моєю спиною. Його теплі великі долоні накривають мої пальці, м'яко спрямовуючи й розгортаючи тісто по дошці. У мене миттєво перехоплює подих, а по тілу пробігає гаряча хвиля мурашок від його близькості, й від того, як наставник дихає біля мого вуха.

– Ось так, Пружинко... Легко й без паніки.

Я підступно посміхаюся, вмочаю вказівний палець у борошно і з розмаху мажу ним по його рівному носі.

– Оце вам за біологічну зброю, Бурундучаро! – весело пирхаю я.

Вейд завмирає. На секунду його погляд стає абсолютно шокованим, а білий кінчик носа робить його кумедним. Але вже за мить зелені очі спалахують таким, небезпечним вогнем, що весь сміх моментально застрягає в моєму горлі.

Він не бере борошно у відповідь. Замість цього Вейд притискається до мого тіла ще сильніше. Його міцні, теплі долоні впевнено лягають мені на талію поверх фартуха, фіксуючи на місці й змушуючи здригнутися від несподіванки.

– Ах так, Пружинко? – дражливо  видихає чоловік мені над вухом.

Мої руки з дерев'яною качалкою на секунду завмирають над розкатаним тістом на дерев'яному столі. Перш ніж я встигаю бодай дихнути чи придумати черговий колючий жарт, Вейд трохи нахиляється й м'яко торкається моїх вуст своїми.

Це поцілунок зовсім не схожий на дражнення чи легковажні жарти – він глибокий, вимогливий, але водночас неймовірно ніжний. Вейд цілує мене так, нібито чекав цього моменту цілу вічність, і змушуючи моє серце пропустити кілька божевільних ударів поспіль.