Розділ 19

О 17:30 я вже не працюю. Тобто технічно я все ще сиджу за комп’ютером, ритмічно кліпаю очима в білосніжний монітор і зрідка імітую бурхливу діяльність, гучно клацаючи по клавіатурі. Але мій мозок давним-давно пакує валізи в рідне село. У нього там, здається, навіть клята валіза на коліщатках вже чекає біля дверей.

Втретє за останні п'ять хвилин перевіряю телефон, де Софі нарешті пише:

«Я готова до вистави».

Відписую з тремтінням у пальцях:

«Точно готова? Без задньої?»

Вона тут же набирає відповідь:

«Ленні, я нафарбувалася так, що якби мене зараз побачила моя рідна мама, то негайно попросила б пояснити, куди це я так намилилася посеред тижня».

Я здавлюю сміх прямо в кулак, намагаючись не привертати уваги, і друкую:

«Головне, не переборщи з драматизмом!»

Софі моментально парирує:

«Ти ж сама зранку казала: з розмахом!»

У роті миттєво стає сухо. Я вже починаю щиро шкодувати про цю дурну ідею, особливо після того, як піднімаю очі на Вейда. Він розслаблено сидить за своїм робочим столом. Щось зосереджено читає на моніторі. Такий спокійний та непристойно красивий... Я одразу хмурюся й заперечно хитаю головою – ні, взагалі не красивий, найзчайнісінький! Ну... трохи симпатичний, якщо дивитися під правильним кутом. Але це взагалі не має жодного значення!

Рішуче відкладаю телефон убік. Рівно о шостій вечора, коли ми вже збираємося виходити з офісу, у холі з'являється Софі. Одягнена вона так, наче прийшла не на звичайну зустріч, а прямісінько на червону доріжку: приваблива сукня, високі підбори, ідеальне волосся й макіяж на мільйон доларів.

Вейд піднімає голову, його уважний погляд ковзає по Софі, на секунду повертається до мене, а потім знову зупиняється на моїй подрузі. Софі підходить до нас кроком голлівудської зірки й широко усміхається:

– Добрий вечір!

– Софі? – Вейд дивиться на неї з легкою, здивованою усмішкою. – Чудово виглядаєш. Кудись зібралася?

Подруга кидає на мене швидкий погляд, а потім абсолютно невинно усміхається йому в обличчя:

– Власне, так. І я хотіла тобі дещо запропонувати, Вейде.

Завмираю на місці, перестаючи дихати. Зараз почнеться найцікавіше!

– Слухаю уважно, – наставник зацікавлено піднімає брову.

– Може, повечеряємо сьогодні разом? Я знаю одне просто чудове місце. Там надзвичайно тихо й затишно...

Я ледь стримую переможну усмішку, схрещуючи руки на грудях. Ну ж бо, Бурундучаро! Подивимося, як ти зараз заспіваєш і куди подінеться твоя самовпевненість!

Вейд переводить свій погляд із Софі на мене, уважно вивчаючи моє обличчя. Потім знову повертається до подруги:

– Дякую за таку привабливу пропозицію, Софі.

У мене всередині все стискається в тугий вузол.

– Але змушений відмовитися, – спокійно додає він.

Подруга навіть не думає засмучуватися, а лише грайливо нахиляє голову:

– Це ще чому?

– Бо в мене на цей вечір уже є грандіозні плани.

Мимоволі закочую очі до стелі. Ну звісно! Які ще в нього можуть бути плани, крім пончиків і дивана? Вейд тим часом повертається й дивиться мені в очі:

– Я якраз збирався запросити Ленні.

Я мало не випускаю телефон із рук від несподіванки:

– Мене?!

– А кого ж іще? – абсолютно щиро дивується він.

– Але ж я...

– Ти вчора так голосно запевняла, що тобі байдуже, – нагадує він із підступною посмішкою.

– Мені й зараз байдуже! – обурююся я на увесь голос.

– Чудово! – посміхається цей нахаба ще ширше. – Тоді тобі буде зовсім легко погодитися.

Софі ззаду прикриває рот долонею, щоб не засміятися на весь хол. Повертаюся й кидаю на неї нищівний погляд:

– Це ти все це підлаштувала й організувала!

– Я? – вона невинно кліпає довгими віями. – Я взагалі-то зараз збиралася на справжнє побачення!

– То йди вже нарешті!

– Саме це я зараз і зроблю, – Софі вже збирається йти до виходу.

Я підозріло дивлюся на неї:

– Чекай... З ким це ти зібралася на побачення?!

– З чудовим чоловіком, який запросив мене ще вчора ввечері, – підморгає вона.

Вейд схвально киває, поправляючи комір:

– Ось бачиш, Пружинко. Усі довкола абсолютно задоволені.

– Ні, не всі! Я не задоволена!

– Тоді ходімо зі мною, – м'яко й спокійно пропонує чоловік, роблячи крок до мене.

– Не хвилюйся за мене, Ленні! – вигукує подруга. – Я біжу на своє побачення, а ти – на своє!

– У мене немає жодного побачення! – кричу я їй навздогін.

– Тепер уже точно є! – махає вона рукою біля дверей. – Гарного вам вечора, голуб'ята!