Розділ 18

Ленні

Наступного ранку я прокидаюся з однією надзвичайно важливою й підступною думкою – я зроблю капость Вейду. Не страшну, звісно, не таку, за яку мене з тріском звільнять з офісу, й навіть не таку, після якої він перестане зі мною спілкуватися. Просто маленьку, невинну... майже.

Я задоволено усміхаюся, розглядаючи білу стелю й потираючи руки під ковдрою:

– Сам напросився, Бурундучаро.

Після його вчорашнього нахабного «поки що» я всю ніч не могла заснути,  прокручуючи в голові кожне слово й люто кусаючи губи. Ну хто взагалі так говорить?! «Поки що»... Наче він уже подумки вирішив, що я стовідсотково стану його дружиною, а мені залишилося лише формально підставити підпис на бланку. Ні, сьогодні я поверну цього самовпевненого індика на землю!

Я енергійно відкидаю ковдру й біжу до ванної. Дивлюся в дзеркало, прищі досі червоніють, на лобі і щоках, але вже не так катастрофічно.

– Ви теж сьогодні берете участь у моїй помсті, – дружньо попереджаю я своє відображення.

Рівно через годину я вже стою перед скляним фасадом офісу. Глибоко вдихаю ранкове повітря, налаштовуючись на рішучий лад:

– Сьогодні ніяких пончиків!

Заходжу всередину й майже одразу знаходжу поглядом Вейда. Він розслаблено стоїть біля дверного одвірка з фірмовою чашкою кави та пончиком. Побачивши мене, його обличчя миттєво розтягується в щирій, задоволеній усмішці:

– Доброго ранку, Пружинко.

Зупиняюся, ледь не випустивши з рук сумочку. От же ж біс... Чому від одного цього слова мені всередині стає так тепло? Але я швидко придушую цей зрадницький імпульс і карбую з найсерйознішим виразом обличчя:

– Доброго ранку, Бурундучаро.

Його темна брова повзе вгору, а в очах спалахують іскорки:

– Бурундучаро?

– А що таке? Не подобається?

– Нічого, – він робить ковток кави й хитро посміхається. – Мені навіть дуже подобається.

– Я так і знала, – бурчу я.

Чоловік робить крок мені назустріч, уважно оглядаючи моє обличчя:

– Як твоя краснуха?

– Прекрасно!

Я стискаю губи.

– Ви сьогодні надто задоволені собою.

– А в мене є чудова причина, – парирує він.

– І яка ж, дозвольте дізнатися?

Вейд трохи нахиляється до мого вуха, обпалюючи шкіру теплим подихом:

– Моя Пружинка нарешті повернулася на роботу.

Миттєво відходжу від нього, відчуваючи, як по спині біжать мурашки. «Моя»... Він не забагато собі дозволяє! Треба негайно його трішки приземлити! І я вже майже відкриваю рот, щоб знову видати довгу промову про те, що зустрічатися з ним не збираюся, як раптом у пам'яті виринає вчорашній ранок: «Мені щиро подобається твоя подруга, у неї чудовий хід думок». «І запропоную їй піти увечері на розкішне побачення?»

Хм-мм... Якщо він так хотів побачення із Софі. Я особисто йому його організую! Причому таке, що він запам'ятає на все своє життя!

Я підступно усміхаюся, дивлячись йому в очі:

– Не поспішайте радіти, Вейде.

– Це ще чому?

– Бо сьогодні у вас буде надзвичайно цікавий день.

– Це погроза, Пружинко?

– Це дружнє попередження, – киваю я.

Вейд інтригуюче примружується, спираючись плечем об стіну:

– Тепер мені ще більше цікаво.

Демонстративно проходжу повз нього до свого робочого столу. Опускаюся на крісло й одразу дістаю телефон. Відкриваю чат із подругою.

Ленні: Ти сьогодні вільна після роботи?

Відповідь приходить практично миттєво, мов Софі тільки й чекала мого повідомлення:

Софі: А ти вже встигла щось вигадати?

Я скоса поглядаю на Вейда, який саме сідає за свій робочий стіл.

Ленні: Мені дуже потрібна одна невелика послуга.

Софі: Ой... Мені вже заздалегідь страшно.

Ленні: Пам'ятаєш нашу учорашню розмову  з Вейдом?

Коротка пауза. На екрані миготять три крапки.

Софі: Пам'ятаю кожне слово. А це тут до чого?

Ленні: Ти можеш сьогодні трохи з ним пофліртувати?

Софі друкує відповідь майже цілу хвилину. Я аж ніготь на великому пальці кусати починаю від очікування.

Софі: Трохи – це як?

Швиденько набираю текст, нервово посміхаючись:

Ленні: Треба, щоб ти зіграла закохану в нього або попросила якусь дівчину це зробити.

Три крапки на екрані зникають. З'являються знову. Потім знову зникають.

Софі: Ленні, ти зараз серйозно?!