Розділ 17

Софі невинно усміхається, визираючи з-за плеча Вейда з хитрим виразом обличчя:

– Я, мабуть, не вчасно?

– Дуже, – синхронно з її появою киваю я, мріючи провалитися крізь землю.

– Абсолютно, – миттєво погоджується Вейд, навіть не думаючи ніяковіти чи відходити від дверей.

Подруга оглядає нас обох з ніг до голови, зупиняючи свій зацікавлений погляд на коробці:

– Пончики?

– Лікувальні, – з найсерйознішою міною у світі карбує Вейд, піднімаючи смакоту вище.

Дівчина розуміюче киває, задоволено склавши руки на грудях:

– Тоді все одразу стає зрозуміло.

Я безпорадно заплющую очі й спираюся потилицею об одвірок:

– Господи, забери мене звідси...

– Він не може, – моментально відрізає бурундук глузливою посмішкою. – Ти ж хвора, а у неба свої санітарні норми.

– Вейде! – обурююся я на весь коридор.

– Не кричи, Пружинко, пам'ятаєш про загрозу третьої хвилі розмноження?

– Я, мабуть, швидко візьму все необхідне й зникну, щоб не заважати вашому консиліуму, – пирскає Софі й граційно прослизає повз нас до своєї кімнати.

Роздратовано проводжаю її поглядом, а потім повертаюся до свого наставника. Він усе ще стоїть на ґанку й щиро, сліпучо усміхається – так, наче щойно з легкістю виграв якусь вирішальну військову битву.

– Що? – не витримую його прямого погляду.

– Нічого, – розводить він руками.

– У вас обличчя вкрай підозріле!

– У тебе зараз, між іншим, теж.

Я машинально прикриваю щоки долонями, готуючись захищатися:

– Це не смішно!

– Я ж взагалі не про прищі, – промовляє Вейд, крокуючи трохи ближче.

– А про що тоді?!

– Про те, як саме ти зараз на мене дивишся.

На мить впадаю вступор та випрямляю спину:

– Я на вас абсолютно нормально дивлюся! Як на робочого керівника!

– Звісно, – киває він із промовистою інтонацією.

– Що означає це ваше «звісно»?!

– Те саме, що й «поки що», – парирує чоловік.

– Ви знову за своє?! – я від обурення аж ногою притупую.

Наставник відверто сміється, розглядаючи мою реакцію:

– Пружинко, ти так мило й щиро обурюєшся, що я вже починаю виразно розуміти, ради чого взагалі сюди їхав через усе місто.

Я відчиняю рот від такої нахабності, закриваю, а потім відчиняю знову, намагаючись підібрати влучні слова. Але в цей самий момент із глибини коридору знову лунає підступний голос Софі:

– Бувайте! Гарного вам дня, голубята!

З тихою люттю повертаю голову у її бік:

– Ми взагалі-то не пара! І він не мій хлопець!

– Ну так, – абсолютно спокійно й розважливо відповідає вона, застібаючи кофту. – Почніть нарешті зустрічатися, і питання закриється. У чому взагалі проблема?

Я від такої простоти аж повітрям захлинаюся:

– У тому, що він взагалі не мій типаж! Він несерйозний, дивакуватий і невиправно нахабний! Боюся, якщо я якось привезу його в село до батьків, тато попре мене з двору разом із ним і цими пончиками!

У коридорі на кілька секунд западає цілковита тиша. Я вже починаю плекати надію, що Софі нарешті змилосердиться й припинить втручатися в моє приватне життя, як раптом вона видає:

– А я б із задоволенням на це подивилася.

– На що саме?! – насторожено уточнюю я.

– Як твій суворий тато виганяє Вейда з двору.

Пригнічено заплющую очі й закриваю обличчя руками:

– Софі, благаю, помовчи!

Вейд поруч починає сміятися:

– А мені вже щиро цікаво познайомитися з твоїм батьком.

– Навіть не думайте! – розплющую я очі.

– Чому це?

– Бо він категорично не оцінить вашого специфічного почуття гумору!

– А якщо я привезу йому свіжі пончики?

– Він одразу вирішить, що ви намагаєтеся підкупити його.

– А якщо я ще й фрукти додам?

– Скаже, що ви надзвичайно підозрілий тип із міста.

– А якщо я привезу цілий ящик? – усміхається Вейд, склавши руки на грудях.

Я прискіпливо дивлюся на нього, оцінюючи його шанси:

– Тоді він, можливо, зжаліється й залишить вас у живих.

– Чудово! Значить, у мене вже є готовий робочий план.

– Який ще в біса план?!

Вейд невимушено знизує плечима:

– Познайомитися з твоїм татом під прикриттям ящика фруктів.

– Ні! Ні в якому разі!