Розділ 16

Ленні

Я сиджу на краю ліжка й дивлюся на себе в дзеркало вже, мабуть, двадцяту хвилину поспіль. Ситуація, м'яко кажучи, не покращилася ані на грам. Моє обличчя повністю в прищах особливо щоки.

– Ну чудово, – бурмочу я під ніс, притуляючи холодні долоні до палаючих щік. – Просто неперевершено.

Я беру телефон і пригнічено дивлюся на екран – десята тридцять. Софі вже давно на роботі, а я офіційно перетворилася на людину, яка в понеділок зранку прогулює офіс через власне обличчя. 

І все було б не так страшно, якби мій наставник не вирішив особисто перевірити, чи я ще жива! Я й досі не можу збагнути, яким дивом дала йому адресу. Навіщо?! Що зі мною було не так у той момент? Мабуть, ці бісові прищі вдарили не тільки по шкірі, а й по залишках мого мозку.

У цей момент по будинку лунає гучний, вимогливий дзвінок у двері. Я миттєво підскакую на ліжку й завмираю, ніби це допоможе мені стати впевненішою.

– Ні, – шепочу сама собі.

Дзвінок наполегливо повторюється, змушуючи моє серце зробити панічний стрибок.

– Ні-ні-ні, тільки не це!

Я навшпиньках підходжу до вікна й обережно, ледь дихаючи, визираю одним оком. На моєму ґанку стоїть Вейд. В одній руці у нього великий пакет, а в іншій – знайома фірмова коробка. Я мружуся, намагаючись роздивитися логотип. Коробка з пончиками! Він що, серйозно?!

Знову лунає дзвінок. Панічно ховаюся за тканину фіранки, хоча він мене крізь неї все одно ніяк не бачить.

– Ленні! – розноситься його впевнений голос з-за дверей. – Я знаю, що ти вдома!

– А я не хочу, щоб ви бачили мене такою страшною! – голосно кричу я, притискаючись спиною до стіни.

За дверима на кілька секунд западає цілковита тиша.

– Відчини двері, Пружинко.

– Не можу! Я хвора! У мене... краснуха! Боюся, що ви заразитеся й перетворитеся на один великий пупиришок!

– Пружинко... – лунає його злегка насмішкуватий голос.

– Що?

– Тоді в мене для тебе погані новини.

Я миттєво напружуюся й підходжу ближче до дверей:

– Які ще новини?

– Я вже стою на твоєму ґанку.

– І що з того?!

– І якщо краснуха передається через повітря, то мені, мабуть, варто хоча б відійти від дверей... а я, як бачиш, стою й чекаю.

– Розвертайтеся й ідіть геть!

– Не піду, – відрізає він.

– Чому?!

– Бо я приніс тобі пончики.

– Це взагалі не аргумент у моєму стані!

– А ось для мене – дуже вагомий, – парирує Вейд.

Я важко зітхаю й закочую очі до стелі:

– Залиште їх біля дверей і йдіть!

– А фрукти?

– Теж залиште!

– А якщо їх зараз забере якийсь дуже голодний місцевий єнот? 

– Тут немає жодних єнотів! Це центр міста!

– Звідки ти знаєш? Може, один зараз якраз сидить за твоїм парканом і чекає на свою зоряну хвилину, щоб викрасти твою калорійну радість.

– Містере Вейд!

– Можна просто Вейд, – м'яко поправляє він. – І давай без криків, бо твої прищі можуть почати розмножуватися від стресу.

Я не стримуюся і починаю сміятися.

– Розмножуватися?! – перепитую я з усмішкою, тихо хихочучи.

– Так, – абсолютно серйозно карбує він. – Я не лікар, звісно, але звучить цілком логічно й науково.

– Ви зараз серйозно намагаєтеся лікувати мене гумором?!

– Ні, пончиками, – я буквально чую, як чоловік усміхається за дверима. Потім лунає глухий шелест – схоже, він щось ставить на дерев’яний настил. – І фруктами. Потрібен збалансований підхід до важливих пацієнтів.

– Вейде, я все одно не відкрию!

– Я й не прошу, сиди за замком, якщо тобі так спокійно.

Минає невелика пауза. Я спираюся чолом об двері.

– Тоді чому ви досі стоїте під дверима?

– Бо мені цікаво, скільки часу ти зможеш переконувати мене, що краснуха – це дійсно поважна причина не показуватися своєму наставнику.

Я міцно стискаю губи, відчуваючи, як зрадницька посмішка розповзається обличчям.

– Дуже довго! У мене багата уява!

– Прекрасно, у мене якраз весь день вільний.

– Аякже робота,  – нагадую я.

– Була.

– Що значить «була»?!

– Я її тимчасово проміняв на одну дуже важливу місію.

– Яку ще місію?

– Доставити пончики особливо драматичній стажерці й особисто переконатися, що вона не померла від власної катастрофічності.

Вже було відкриваю рот, але не знаходжу жодної гідної відповіді.