Розділ 15

Вейд

Є люди, яких бачиш п'ять хвилин, а вони потім псують тобі весь понеділок. Ні, не тому, що зробили щось погане – просто вперто не хочуть вилазити з голови.

Учора я абсолютно випадково заїхав у кав'ярню. Домовився зустрітися зі старим другом, його двома доньками-двійнятами й віддати коробку пончиків, яку ті замовляли ще тиждень тому. Абсолютно звичайний вихідний, поки біля вікна не побачил знайому руду маківку.

Пружинка. Спочатку вона сиділа й жваво щось розповідала своїй подрузі, розмахуючи руками так активно, ніби сперечалася з президентом. Потім помітила мене... і буквально зникла. Пірнула під стіл. Під стіл!

Від мене дівчата ще ніколи так не ховалися. Я й досі не знаю, що її налякало більше: я чи перспектива, що я розповім про це в понеділок.

І ось цей самий понеділок настав. Я приходжу до офісу настільки рано, що охоронець на вході дивиться на мене з підозрою й запитує: «Ви точно Вейд?», на що я впевнено заявляю: «Так. Просто сьогодні історичний день».

Заходжу до кабінету, кидаю піджак на спинку крісла й машинально дивлюся на стіл Ленні. Порожньо. Ні рудих кучерів, ні її чашки з кавою, ні навіть того блокнота, який вона постійно носить із собою.

– Може, захворіла? – бурмочу я під ніс, і чомусь ця думка мені зовсім не подобається.

Сідаю за комп'ютер, відкриваю пошту, але щохвилини ловлю себе на тому, що прислухаюся до кожного шелесту в коридорі. Кроки – не вона, чийсь сміх – не вона, двері дзеленчать – я автоматично піднімаю голову, але це знову не вона. Це вже ненормально. Бо якщо Ленні не прийшла вчасно, значит, щось сталося.

Не витримую, дістаю телефон, але контакту немає – я ж не якийсь там зацікавлений наставник, щоб тримати номер стажерки. Кладу телефон на стіл, але через три секунди знову беру в руки й прямую до Арнольда.

– Каричу, – кличу його з порога.

Він навіть не піднімає голови від планшета:

– Якщо ти прийшов просити вихідний у понеділок, можеш одразу повертатися назад.

– Мені потрібен номер, – відрізаю я, спираючись об одвірок.

Тепер бос піднімає очі й дивиться на мене:

– Чий?

На якусь мить зависаю, а потім видавлюю:

– Ленні.

Арнольд відкладає планшет і дивиться на мене з прискіпливою посмішкою:

– Навіщо?

– Вона не прийшла.

– І?

– Вона завжди приходить раніше.

– Ти це помітив? – питає він, і я мовчу, зсунувши брови.

Арнольд усміхається ще ширше:

– Вейде...

– Не починайте.

– Я ще нічого не сказав.

– Але вже думаєте!

– І правильно думаю, – Карич тихо сміється й хитає головою. – Номер дам. Але тільки тому, що вона твоя стажерка і тобі справді може знадобитися зв'язатися з нею.

– Саме тому, – сухо відповідаю я.

– Авжеж.

Чоловік називає номер, а я швидко записую його в телефон. Дякую й уже розвертаюся до виходу, але Арнольд зупиняє мене:

– Вейде? Не забудь привітатися перед тим, як почнеш допитувати дівчину, чому вона не прийшла на роботу.

– Я не збираюся її допитувати, – бурчу я.

– Звісно, – усміхається він услід.

Отримавши заповітні цифри, я повертаюся до кабінету, сідаю за стіл і натискаю виклик. Переконую себе, що це просто робочий обов'язок. Гудок, другий, третій... коли нарешті чую її голос:

– Пружинко? Ти де?

– Містере Вейд? Я вдома. У мене... надзвичайна ситуація.

– Що сталося? – я випрямляюся в кріслі й миттєво напружуюся.

– Ем... Я... вся в прищах!

Мовчу, намагаючись перетравити це пояснення.

– Наскільки все серйозно?

– Настільки, що моє обличчя оголосило мені війну! У мене зараз більше населення, ніж у деяких техаських містечках!

Я прикушую губу, щоб не розсміятися на весь кабінет, але все ж пирскаю в кулак:

– Ви смієтеся?! – чується її обурений вигук.

– Ні.

– Я чую!

– Просто... кашляю.

– Ви жахлива людина.

– Зате чесна.

– Я сьогодні нікуди не піду!

– Через кілька прищів? – дивуюся я.

– Через кілька?!

Я вже сміюся вголос:

– Добре, сиди вдома.

– Правда?

– Правда. Але завтра приходь.

– Тільки якщо вони зникнуть.

– А якщо ні?

– Тоді я звільнюся!

– Я не дозволю.

– Чому? – насторожується Ленні.