Розділ 14

Ленні

Недільний ранок починається зовсім не з баскетболу. Він починається з кави та моїх безкінечних скарг. 

Я сиджу біля вікна в маленькій затишній кав'ярні, кручу ложечкою карамельний латте й уже хвилин десять мовчу. Навпроти сидить моя найкраща подруга Софі й дивиться на мене так, ніби зараз викликатиме екзорциста.

– Ну? – не витримує вона.

– Що «ну»?

– Не прикидайся! Ти вже п'ять хвилин поспіль усміхаєшся у свою чашку.

Швидко ховаю усмішку за серветкою й кашляю:

– Неправда.

– Правда! І це мене серйозно лякає.

– Чому це?

– Бо зазвичай ти так усміхаєшся лише тоді, коли або придумала геніальну дурницю... або хтось тобі сподобався.

Я мало не захлинаюся кавою, різко ставлячи стаканчик на стіл:

– Ти при своєму розумі?!

– Значить, перший варіант?

– Сто відсотків!

Софі хитро примружується й підпирає підборіддя кулаком:

– Це через того нового наставника з роботи?

– Через того самозакоханого індика? – уточнено перепитую я.

– Ага.

– Ні!

– Брешеш.

– Не брешу!

– Ленні...

– Добре! – здіймаю я руки в захисному жесті. – Він мене жахливо дратує.

– Ой...

– Що «ой»?

– Саме так усе й починається в усіх романах.

Я стогну й з розмаху кладу чоло на холодну поверхню столу:

– Ви що, усі змовилися?

– Хто «всі»?

– Учора Арнольд мій бос на майданчику теж заявив, що ми фліртуємо!

Подруга широко усміхається й вибиває дроб пальцями по столу:

– А ви?

– Ні!

– Точно?

– Софі!

– Добре-добре, мовчу. Тоді просто розповідай, – вона підсуває мені круасан.

Я важко зітхаю:

– Він абсолютно нестерпний.

– Конкретніше.

– Постійно усміхається так, ніби знає про мене якийсь таємний секрет!

– І це погано?

– Так!

– Чому?

– Бо хочеться стерти ту самовдоволену посмішку!

– Поцілунком? – випалює вона з хитрою міною.

– Стільцем! – відрізаю я.

Софі так голосно сміється, що бариста за стійкою стривожено озирається на наш столик.

– Що ще?

– Він постійно мене підколює!

– А ти його?

– Я?

– Так, ти.

– Ну... я теж.

– Часто?

– Постійно, – чесно зізнаюся я.

– Ленні, ви поводитеся як закохані школярі.

Ображено випрамляю спину й відпиваю латте:

– Неправда.

– Правда!

Завмираю із піднятою чашкою. Потім повільно ставлю її на блюдце:

– А він хоч симпатичний?

– Як свиня в дощ? – бурчу я під ніс.

– Ленні, – Софі пирскає в кулак і ледь не випускає свій круасан із рук. – Свиня в дощ?! Серйозно? Це найгірше компліментарне порівняння, яке я чула за все життя!

Я вже відкриваю рота, щоб заперечити й навести залізобетонні аргументи, але саме в цей момент за великим панорамним вікном кав'ярні проїжджає знайомий чорний седан. Він гальмує біля узбіччя.

За кермом... Ні. Ні-ні-ні, тільки не це!

– Чого ти так зблідла? – дивується Софі.

Повільно, з острахом показую пальцем у вікно. Вона озирається й починає сміятися ще гучніше:

– О, Всесвіт сьогодні явно грає на моєму боці!

– Не смійся...

Вейд йде в напрямку кав'ярні. На ньому темно-синя футболка, що вигідно підкреслює плечі, сонцезахисні окуляри й... фірмова коробка з пончиками в руках.

– Він навіть у неділю з пончиками? – дивується Софі.

– Це його друга особистість.

– А перша?

– Самозакоханий техаський бурундук.

Швидко сповзаю під стіл.

– Ти що робиш? – витріщається подруга.

– Він не повинен мене побачити!

– Чому?

– Бо потім увесь тиждень казатиме, що я його переслідую!

Софі закочує очі:

– Ленні, ти ж не маленька дівчинка.