Розділ 13

Вейд продовжує самовдоволено усміхатися, підкидаючи м'яч на долонях:

– Ну що, Пружинко? Уже зрозуміла, що зі мною краще не змагатися?

– Зрозуміла, – швидко відповідаю я й стискаю пальці в кулаки.

– От і молодець.

– Зрозуміла, що ви надто зарано святкуєте, містере Вейд.

Техаський бурундучара зневажливо фиркає, нахиляючись до мене:

– Ну давай. Покажи диво, стажерко.

– Із величезним задоволенням!

Ми міняємося місцями. Тепер м'яч у мене. Я кілька разів ритмічно набиваю його об землю, а Вейд демонстративно розводить руки в сторони, перекриваючи мені весь огляд:

– Ну? Обходь.

– Уже!

Я роблю різкий ривок праворуч, але він миттєво дзеркалить мій рух і знову стає стіною:

– І це все?

– Ні!

Несподівано переводжу м'яч між ногами, розвертаюся на п'яті й прослизаю повз його ліве стегно:

– Що?! – запізно реагує Вейд, простягаючи руку в порожнечу.

Я вже під самим кільцем. Короткий стрибок, і м'яч із легким, приємним шурхотом пролітає крізь сітку.

– Є! – не стримую я переможного вигуку, тричі підстрибуючи на місці.

Позаду чується схвальний свист і плескання:

– Гарний прохід, Ленні! – гучно киває Арнольд Картер, щось помічаючи в блокноті.

Я з викликом повертаюся до наставника:

– Ну що, скажете, випадковість?

Вейд підбирає м'яч і примружує свої зелені очі:

– Один раз – це точно випадковість.

– А два?

– Побачимо.

Він легко підкидає м'яч угору, ловить його однією рукою й виклично дивиться на мене:

– Тепер граємо без поблажок.

– А вони взагалі були?

– Звісно, – усміхається цей нахаба. – Я ж джентльмен.

Я голосно й демонстративно фиркаю:

– Ви? Джентльмен?

– Не смійся. Іноді я навіть сам собі двері притримую!

Я ледь стримую регіт від його абсолютно серйозної міни:

– Це тому, що обидві руки зайняті пончиками?

Позаду нас хтось зі стажерів голосно вибухає сміхом. Вейд театрально прикладає долоню до серця й кумедно закочує очі:

– Боляче, Пружинко. Дуже боляче.

– Що, правда в очі коле?

– Ні, просто дивуюся, звідки в такої милої дівчини стільки нахабства.

– Від кращого наставника компанії!

Навколо знову лунає сміх, а Вейд лише хитає головою, перехоплюючи м'яч обома руками:

– Добре, досить балачок. Тепер граємо по-справжньому.

Він кілька разів набаває м'яч об землю, хитро усміхається й кидає на мене швидкий погляд:

– Готова?

– Народилася готовою!

– Це ми зараз перевіримо.

Чоловік раптом стартує вперед, зрізаючи кут. Я кидаюся за ним, але Вейд веде м'яч настільки впевнено, ніби той прив'язаний до його долоні невидимою ниткою:

– Не наздоженеш, стажере!

– Це ми ще побачимо!

Я роблю божевільний ривок, майже наздоганяючи Вейда.

– Ого! – дивується Арнольд.

– Вона швидка! – вигукує хтось із трибун.

– Це тому, що вона виросла в селі! – не втримується Вейд. – Від гусей, мабуть, щодня тікала!

Я звужую очі.

– Ні.

– Ні?

– Це гуси від мене тікали!

Навколо вибухає сміх. Поки Вейд на мить усміхається, я користуюся його неуважністю, підлітаю ближче й одним точним рухом вибиваю м'яч із його руки.

– Є!

М'яч пружно відскакує далеко вперед... Я вже майже наздоганяю його, але Вейд теж кидається вперед, не бажаючи віддавати ініціативу. Ми одночасно простягаємо руки, і наші пальці врізаються в поверхню в одну й ту саму мить.

– Мій! – вигукую я.

– Ні, мій! – заперечує він, спираючись на мене плечем.

Я смикаю на себе, він тягне до себе... М'яч відскакує просто під ноги Арнольду. Той машинально намагається його зупинити, але замість цього невдало підбиває ногою, і м'яч уже летить у смітник.

Бонг!

На майданчику западає тиша.

– Каричу, – поважно каже Вейд. – Здається, ви щойно забили найдивніший триочковий у своєму житті.

Арнольд Картер кілька секунд дивиться то на смітник, то на власну ногу.

– Я... взагалі-то цього не планував.

– Оце і є талант, – серйозно киває Вейд. – Справжні майстри ніколи нічого не планують.