Розділ 12

Ленні

Якщо чесно, я зовсім не хвилююся. Ну... майже. Добре, хвилююся, але зовсім трохи. Після життя на фермі мене складно чимось налякати, але коли твій наставник – Вейд, готуватися треба до будь-чого, навіть до стихійного лиха.

Він стоїть навпроти мене й крутить в руках баскетбольний м'яч.

— Ну що? — усміхається цей нахаба. Я складаю руки на грудях. — Уже придумала, як красиво програти?

– Так, – швидко й не мигнувши оком відповідаю я.

Вейд здивовано підіймає брову:

– І як?

– Покладу всю провину на наставника, скажу, що погано тренував.

Позаду нас хтось зі стажерів тихенько пирскає зі сміху в долоню.

– О, язичок у тебе, бачу, спортивну форму не втратив, – відкашлюється Вейд, роблячи крок до мене.

– На відміну від декого, – я виразно опускаю погляд на його сорочку.

Він демонстративно опускає погляд на свій живіт.

— Це не живіт.

— А що?

— Стратегічний запас енергії.

— У вигляді пончиків?

– Не ображай пончики, – бурундучара вказівним пальцем погрожує мені в повітрі.

Я не стримую усмішки, і в цей момент Арнольд Картер голосно свистить на весь майданчик:

– Починайте вже!

Вейд миттєво починає ритмічно вести мяч, крутячи так легко, ніби народився з ним у руках:

– Забири, якщо зможеш.

– Уже забираю! – вигукую я й роблю різкий випад уперед, намагаючись підбити м'яч знизу.

Він граючись прибирає його за спину й відступає:

– Запізно, Пружинко.

– Це ми ще побачимо! – я завзято кидаюся вперед, намагаючись перехопити ініціативу.

Чоловік різко змінює напрямок руху вліво, я інтуїтивно зрізаю кут у той самий бік, і... Бах! Ми одночасно робимо крок в одну точку й з розгону врізаємося лобами.

Я відлітаю на крок назад, хапаючись за голову й бачачи перед очима кольорові зірочки. Вейд теж, ступає назад і розтирає чоло. Кілька секунд ми мовчки стоїмо посеред майданчика, кліпаючи очима.

– Це був... дуже агресивний спосіб познайомитися ближче, – морщиться він, витираючи чоло й кумедно витріщаючись на мене.

– Я просто перевіряла, чи справжня у вас голова, – шмигаю носом я, притискаючи долоню до місця удару.

– І як результат?

– Звук був... наче я лобом об стиглий кавун стукнулася.

Навколо вибухає регіт стажерів і гравців. Вейд ображено прикладає долоню до грудей і розвертається до боса:

– Каричу! Ви це чули? Вона щойно  мене кавуном назвала!

Арнольд навіть не відривається від свого блокнота:

– Якщо перестанете базікати й почнете грати, може, дізнаємося, хто з вас ще й диня.

Я ледве стримую сміх, дивлячись на розгублене обличчя бурундучари. Він хитає головою, крутить м'яч на пальці й підходить ближче:

– Добре. Жартів більше не буде.

– Серйозно? – примружуюся я, готуючись до захисту.

– Абсолютно.

І не встигаю я навіть кліпнути, як наставник стартує праворуч, обходить мене по дузі й легко підстрибує біля щитка. Я кидаюся навздогін, але пізно – м'яч м'яко відскакує від щита й провалюється в сітку.

Ой-йой... Він спеціально заговорив мене тими кавунами!

– Два очки! – самовдоволено вигукує Вейд, повертаючись до мене й театрально вклоняючись.

Я складаю руки на грудях і дивлюся йому прямо в зелені очі:

– Радійте, містере Вейд. Це був ваш останній легкий кидок у цьому матчі.

– Ти мені погрожуєш, стажере?

– Попереджаю.

Після цих слів він усміхається ще ширше й нахабніше. Наче тільки цієї погрози й чекав від мене весь ранок.