Розділ 11

Вейд

Якщо є щось, через що я готовий добровільно виповзти з ліжка в суботу о восьмій ранку, то це лише дві речі – безкоштовні пончики та щорічний баскетбольний турнір між компаніями.

Наш бос Арнольд, якого ми по-простому кличемо Каричем, обожнює баскетбол. Настільки, що раз на рік збирає команду, і ми граємо проти суперників у благодійному марафоні, а всі зібрані гроші відправляємо до дитячих будинків. Я граю вже четвертий рік поспіль. Два з них моїм незмінним партнером був Нейт – поки в його житті не сталася трагедія з дружиною. Але не будемо про сумне. Сьогодні в нас інші завдання.

І ось ми вишикувалися на спортивному майданчику, поки Карич поважно викроковує перед нами, наче генерал перед вирішальною битвою.

– Цього року ми повинні виграти!

– Ви це кажете щороку, – бурмочу я, ритмічно набиваючи м'яч об землю й злегка позіхаючи.

– Не перебивай, Вейде!

Я слухняно замовкаю. Чесно витримую пафосну паузу цілих три секунди, після чого знову подаю голос:

– А премія за це буде?

Арнольд зупиняється й дивиться на мене з таким виразом обличчя, ніби замість м'яча зараз запустить у мене своєю планшеткою.

– Переможцям – розкішна вечеря за рахунок компанії.

– О, тепер я справді мотивований, – задоволено усміхаюся я, перекидаючи м'яч із долоні в долоню.

– Я навіть не сумнівався у твоїх шлункових пріоритетах.

Саме в цей момент на майданчик приходить гурт із п'ятьох стажерів. І серед них, звісно ж, крокує Ленні – у коротких джинсових шортах, білій майці й натягнутій кепці, з-під якої в усі боки визирають її руді кучері-пружинки.

Я кліпаю очима, ледь не випустивши м'яч із рук, і витріщаюся на цю руду катастрофу. Потім кліпаю ще раз. Не допомагає. Вона нікуди не зникає.

От чесно, краще б у паранджі прийшла. Або в мішку з-під картоплі. Або в бабусиному халаті з ромашками. Бо дивитися на її форми й стрункі ноги – це вже якесь випробування моєї чоловічої стійкості.

Ну блін... Чому вона така сексі?

Невже у Всесвіті закінчилися стажерки-зануди? Ну, знаєте, такі, що носять окуляри, волосся збирають у гульку, а одягаються так, ніби їхній стиліст – бабуся на пенсії. Ні. Саме мені дістається ця руда ходяча диверсія. Добре хоч я не посперечався з Чейзом. Програв би тільки так.

Старина Карич хитро усміхається у вуса, складаючи руки за спиною.

– Забув сказати. Цього року в нас змішані команди.

– Чудово, – бурчу я, периферійним зором продовжуючи спостерігати за Ленні.

– Потрібно перевірити вміння стажерів і найсильніших узяти до основної команди.

Я зневажливо фирчу, перехоплюючи м'яч однією рукою й крутячи його на пальці.

«Ну що ж, стажерко Ленні... – промовляю подумки. – Подивимося, чи вмієш ти бігати полем так само вправно, як псувати мої пончики.»

Ленні й кілька стажерів підходять до нас.

– Вейде, оскільки Ленні – твоя стажерка, ти перевіриш її. Інші перевірять своїх стажерів.

– Ходімо, пружинко, покажеш, що вмієш?

Ленні схрещує руки на грудях.

– А ви не боїтеся програти стажерці, містере Вейд?

Я театрально озираюся.

– Де? Якої ще стажерки?

Вона показує пальцем на себе.

– О, цієї? Не сміши мої кеди, а то вони й так уже стоптані.

– Ха-ха. Дуже смішно. Перевіримо?

Не знаю чому, але від цієї її усмішки мені раптом стає дуже цікаво, хто з нас програє?