Розділ 10

Ленні

Я дивлюся вслід Вейду й ледь стримую усмішку. Попався. Ні, звісно, ще не закохався, до цього його треба добряче помучити, але ревнощі... О, вони промайнули на його обличчі швидше, ніж він устиг сховатися за своєю звичною посмішкою.

Коли я сказала про напевно вигадане майбутнє весілля з Чейзом, Вейд так стиснув свій бідний стаканчик із кавою, що я вже подумки шукала швабру витирати калюжу.

– Даремно ви так нервуєте, містере Вейд, – говорю я сама до себе, стискаючи в руках олівець і задоволено крутячись у кріслі. – Ви ж самі мені вчора заявили, що я — лише стажерка. От я й поводжуся, як вільна дівчина: ходжу собі на побачення й ані крапельки про це не шкодую.

Хоча Чейз виявився в цілому непоганим: вихований, охайний, чемний і настільки правильний, що мені довелося розповісти про село й батьків, аби не заснути просто за столом. Я їй-богу чесно розповіла про тата, ферму й корів, не вигадавши жодного слова, а він дивився на мене так, ніби я запропонувала після весілля оселитися в курнику. Друге побачення нам явно не загрожує, та й не дуже хочеться.

Бо, як не дивно, увечері вдома я згадала зовсім не цього бідного хлопця. Перед очима постійно виникав один нестерпний наставник із жовтими шкарпетками, пончиком у руках. Я важко зітхаю, спершись підборіддям на долоню. Ну ні, тільки не це! Невже з усіх чоловіків у світі мій мозок вирішив причепитися саме до нього? Погана ідея, дуже погана, особливо якщо врахувати, що попереду в нас ще майже сто днів спільної роботи.

Минає хвилин п'ять, потім ще три, і саме тоді Вейд повертається з мінікухні. Дивлюся на нього краєм ока: на обличчі — звична самовдоволена посмішка, але я вже трохи навчилася його читати. Зараз ця посмішка підозріло широка, наче він щойно виграв у лотерею або з'їв останній пончик і ніхто цього не побачив. Бурундучара проходить повз мій стіл, навіть занадто голосно насвистуючи якусь мелодію.

– Ви сьогодні підозріло щасливий, – піднімаю я голову, складаючи руки на грудях.

Він миттєво повертається до мене, зупиняючись у дверях:

– Я? Ні.

– Так.

– Тобі здалося, Ленні.

– Не здалося, – усміхаюся я.

Вейд театрально озирається довкола:

– Невже я прямо-таки усміхаюся?

– Як людина, якій щойно повідомили, що пончики відтепер безкоштовні.

Кутик його губ сіпається в неприхованій усмішці.

– Гарне порівняння.

– Дякую, я старалася.

Він уже збирається сісти у своє шкіряне крісло, але раптом знову повертається й роздивляється мене з викликом:

– До речі...

Я одразу насторожуюся й спираюся долонями об стіл. Коли містер Вейд починає речення зі слів «до речі», нічим хорошим це ще не закінчувалося.

– Так?

– Твій Чейз сьогодні якийсь надто сумний, – видає цей блазень із удаваним співчуттям.

Я невинно кліпаю очима:

– Справді?

– Дуже.

– Може, не виспався, бідненький.

– Може, – знову знизує плечима він.

Між нами зависає пауза. Вейд явно чекає, що я почну розпитувати й випитувати деталі, але не на ту натрапив. Не дочекається! Я абсолютно спокійно повертаюся до ноутбука й починаю стукати по клавішах. Минає секунд десять.

– І все? – не витримує він, так і не сівши в крісло.

– Що «все», містере Вейд? – піднімаю я погляд.

– Тобі не цікаво, чому він сумний?

– Ні.

– Зовсім?

– Абсолютно.

Чоловік хмикає й схрещує руки:

– Дивна ти якась.

– Це комплімент?

– Поки ще не визначився.

– Коли визначитеся — обов'язково повідомте, – усміхаюся я найсолодшою посмішкою, на яку здатна.

Він щось бурмоче собі під ніс і нарешті сідає за стіл, висуваючи шухляду. А я ледве стримую сміх, ховаючи обличчя за монітором. Схоже, комусь значно цікавіше моє особисте життя, ніж цей бурундук готовий зізнатися.