Розділ 9

Вейд

Увесь вечір мене переслідує одна надзвичайно дурна думка – побачення Ленні й Чейза. Не те щоб мене це хоч якось хвилює, абсолютно ні! Я навіть двічі кажу це своєму відображенню в дзеркалі, а потім ще раз, коли дістаю з холодильника пончик. І ще один – для закріплення результату.

Не допомагає.

Щоразу перед очима з'являється ця руда катастрофа зі своїми некерованими кучерями-пружинками. Може, справа в її нестерпному запаху кориці, який вічно шлейфом тягнеться коридорами, може, у тих дрібних веснянках, а може – у язичку, гострішому за канцелярський ніж.

Дурня якась! Я ж зазвичай навіть імен більшості стажерів не запам'ятовую, а тут раптом застрягаю саме на ній.

***

Зранку я прокидаюся підозріло рано – настільки, що будильник, здається, сам дивується. До офісу приїджаю одним із перших: тиша, порожні коридори, жодної душі. Ідеальний час, щоб спокійно доїсти пончик і зібратися з думками.

– Доброго ранку, містере Вейд!

Від цього голосу я мало не вдавлююся цукровою глазур'ю. Ленні вже стоїть біля свого столу, розкладає папери й дивиться на мене, а широко й підозріло щиро усміхається. Вона навіть вітається першою!

Я завмираю.

– Ти щось задумала? – примружуюся, підозріло розглядаючи її.

Пружинка швидко кліпає очима.

– Ні.

– Тоді чому така ввічлива з самого ранку?

– А що, мені вже й привітатися з наставником не можна?

– Можна... але від цього стає якось не по собі.

Я сідаю за стіл, не зводячи з неї очей. Ленні тихенько сміється. Оце мене й лякає найбільше. Точно щось сталося на тому клятому побаченні.

Чесно намагаюся стриматися й не питати. Справді намагаюся. Але моя легендарна сила волі здається швидше.

Секунд через сім.

– Ну?

– Що «ну», містере Вейд?

– Як побачення з Чейзом?

Вона задумливо схиляє голову набік, крутить у пальцях ручку й абсолютно спокійно відповідає:

– Нормально.

Я вже майже з легкістю видихаю, але, як виявляється, дуже даремно.

– Піду з ним ще на одне, – дівчина невимушено робить ковток кави й продовжує, роздивлятися свої нігті. – Потім ще на одне. Потім Чейз запропонує мені зустрічатися...

Моя кава раптом стала гіркою.

– ...Потім зробить пропозицію, – весело підсумувує вона.

Щось дивно й неприємно коле десь глибоко під ребрами.

– Потім ми одружимося, народяться діти... а ви й далі сидітимете тут, містере Вейд, бурчатимете на молодих фахівців і ховатимете пончики в нижній шухляді столу.

Ленні невинно усміхається, склавши долоні на грудях. Я мовчки витріщаюся на неї кілька секунд, а потім змушую себе байдуже фиркнути:

– План у тебе, звісно, вражає своєю скромністю.

– Я люблю мислити масштабно! – підморгує ця руда капость.

Все ж... розвертаюся та йду шукати Чейза. Ні, не для того, щоб набити йому фізіономію, хоча така думка теж пролітала, а просто подивитися в очі цьому «щасливчику». Знаджу його в мінікухні, де він саме намагається налити собі каву з тремтячими руками.

– Ну? Як побачення? – суворо запитую я, опираючись плечем об одвірок.

Чейз важко, майже трагічно зітхає і дивиться на мене так, ніби щойно пережив дев'ятибальний шторм:

– Жахливо, Вейде. Просто жахливо! Забери її собі!

Я аж очі витріщаю від такої нахабності:

– Що? 

– Зустрічайся зі своєю Ленні сам!

– Вона не моя, Чейзе.

– Та мені байдуже, чия вона, головне — тримай її від мене якомога далі! – він відставляє чашку й нервово тре скроні.

Я схрещую руки на грудях, відчуваючи, як зацікавленість швидко перемагає роздратування:

– І що такого вона вже встигла зробити за один вечір?

– Ленні спочатку двадцять хвилин із захватом розповідала мені, яке прекрасне життя в селі, – Чейз здригається від власних спогадів, – а потім повідомила, що її батько — фермер! Причому не просто фермер, а власник сотні акрів землі, купи худоби й парку техніки.

Я відчуваю, як кутики моїх губ починають повзти вгору, і вдавано кашляю, щоб приховати усмішку:

– І що в цьому такого?

– А те, що вона окинула мене поглядом, – Чейз показує на мене тремтячим пальцем, – і заявила: «Якщо захочеш познайомитися з батьками, організую тобі не лише екскурсію, а й роботу. Заодно трохи підкачаєшся, бо лопата й сіно творять дива»! Вейде, вона серйозно оцінювала ширину моїх плечей і розмірковувала, чи вистачить мені сил тягати мішки із зерном!

Я вже ледь стримував регіт.

– І що ти їй відповів?

– Що мені, взагалі-то,  подобається працювати в офісі й ходити в барбершоп! А вона мені на це: «Нічого, ми тебе швидко перевиховаємо»! Коротше, я її відшив.