Розділ 8

Двері кав'ярні на першому поверсі зачиняються за мною з тихим дзеленчанням. У руках – паперовий стаканчик із гарячою чорною кавою без цукру й коробка з двома шоколадними пончиками.

Я зупиняюся біля ліфта й дивлюся на цю коробочку. У голові миттєво дозріває план. Дрібний, дитячий, але такий солодкий!

– Хочеш пончиків, містере Вейде? – шепочу я сама до себе, піднімаючись на наш поверх. – Будуть тобі пончики.

Зайшовши до туалетної кімнати, я дістаю з сумочки серветки та маленьку баночку з корицею, яку завжди ношу з собою для ранкового лате. І починаю «декорувати». Я щедро, не шкодуючи, засипаю обидві шоколадні глазурі коричневим пилом так, що від одного запаху починає лоскотати в носі.

– Ну що ж, бурундучаро... Подивимося, чи вистачить тобі сміливості проковтнути хоч один шматок без того, щоб не вичхати власну душу.

З максимально серйозним і відданим виразом обличчя я входжу до кабінету й карбувальним кроком прямую до його столу.

– Ваше замовлення, містере Вейде, – урочисто оголошую я, ставлячи каву й відкриту коробку з пончиками прямо перед його носом. – Кава гаряча, пончики свіжі. Все, як ви замовляли для відновлення вашої «моральної шкоди».

Вейд відриває погляд від монітора, переводячи його на коробку, а потім повільно піднімає очі на мене. Його брови ледь помітно повзуть угору.

– Ленні... – він повільно вдихає повітря й злегка мружиться. – Скажи мені, ти їх у коричній хмарі виваляла чи просто вирішила перетворити мої пончики на спецієву бомбу?

– Це фірмова подача! – з гордістю заявляю я, складаючи руки на грудях. – Кориця покращує мозкову діяльність і знімає стрес. А вам, здається, це зараз дуже потрібно.

Вейд декілька секунд просто дивиться на мене, а потім кутик його рота сіпається в неприхованій посмішці. На моє велике здивування, він абсолютно спокійно бере один пончик і без вагань відкушує чималий шматок.

Я аж подих перехоплюю, чекаючи, що він зараз почне кашляти чи обурюватися.

Але Вейд повільно пережовує, запиває ковтком чорної кави й розважливо вимовляє:

– А що, цілком непогано. Смакує як... помста недосвідченої стажерки. Але я ціную твою старанність, Ленні. Особливо те, з якою пристрастю ти намагаєшся мене отруїти.

– Я? Отруїти? – я зухвало хмикаю носом. – Та я дбаю про ваше здоров'я!

– Авжеж, – вишкіряється він, відкидаючись на спинку крісла й закидаючи другий шматок пончика до рота. – А тепер, дбайлива моя, сідай за звіти. І якщо той твій кавалер о шостій чекатиме тебе під офісом, то нехай вдягається тепліше. Бо я саме збираюся видати тобі папку з новими документами на перевірку.

– Ви не зробите цього! – я крокую до його столу, опираючись долонями об поліровану поверхню й нахиляючись до нього. – Робочий день закінчується о шостій!

– Робочий день стажера, Ленні, – він нахиляється у відповідь, скорочуючи відстань між нашими обличчями так, що я знову відчуваю аромат кави та кориці, – закінчується тоді, коли його наставник залишається задоволеним. А я поки що... тільки перекусив.

Я примружуюся, спираючись стегном об край його столу й складаючи руки на грудях:

– То ви хочете сказати, що вас навіть пів баночки кориці не бере?

– Не перебільшуй, – цей гад спокійно відкушує ще один чималий шматок, навіть оком не здригнувши. – Судячи з цієї гірки, там була щонайменше ціла.

Я насуплююся й опускаю руки:

– Це несправедливо.

– Що саме? – Вейд повільно пережовує, дивиться на мене з цікавістю й відкидається на спинку крісла.

– Ви мали зараз чхати! Багато. Голосно. Бажано зі сльозами й благаннями про склянку води.

– Оце так рівень турботи про наставника, – кутик його губ сіпається в неприхованій посмішці.

– Це був виховний процес, між іншим!

– А виглядав як кулінарний замах недосвідченого кілера.

Я вже відкриваю рота для чергової нищівної шпильки, коли він раптом завмирає. Його ніздрі ледь сіпаються, а в зелених очах на секунду спалахує паніка, яку чоловік тут же намагається прикрити суворим виразом обличчя. Я витріщаюся, стримуючи переможний сміх. Невже?.. Вейд повільно, майже безшумно вдихає й раптово тягнеться рукою до кишені моїх джинсів, звідки стирчить денце тієї самої баночки. Я застигаю, відступаючи на пів кроку:

– Містере Вейде...

– М-м? – він невимушено крутить скляну ємність у пальцях.

– Покладіть на місце.

– Чому це?

– Бо вона моя!

– У цьому кабінеті немає нічого твого, стажере Ленні, – бурундучара із легким клацанням відкручує кришечку.

– Що ви робите?! – я роблю ривок уперед, намагаючись видерти свою власність.

– Виправляю твою тактичну помилку.
З найсерйознішим обличчям у світі він висипає... на залишки пончика ще добру порцію коричневого пилу.

Я дивлюся на це божевілля з розкритим ротом:

– Ви псих. Справжній техаський псих.

– Ні, – він вишкіряється й абсолютно безстрашно відкушує ще шматок. – Просто ти мене сильно недооцінюєш.