Розділ 7

Ленні

Мої щоки палають так, ніби я щойно простояла пів години перед палаючим каміном. Перебираючи ногами так швидко, що навіть страус позаздрив би моїй техніці, я зупиняюся біля вільного столика в найдальшому кутку.

Зі стуком гупаю тацю на стіл і важко дихаю, намагаючись опанувати тремтіння в руках. Нестерпний, самовпевнений, нахабний техаський півень! Він думає, що якщо одягнув костюм і отримав табличку з написом «наставник», то йому можна абсолютно все? Притискати мене до стіни біля шафи, шепотіти всілякі нісенітниці про корицю й неприємності, а тепер ще й перед колегами виставляти мене...

Я стискаю кулаки. «О ні, містере Вейде. Ви ще пошкодуєте.»

– Гей, Ленні, не заважаю? – біля мого столика раптом виростає той самий хлопець, що лише хвилину тому сидів поруч із нахабним бурундучарою.

Він посміхається своєю «найкращою» офісною посмішкою й нахиляється трохи ближче.

– Бачу, твій наставник знову зіпсував тобі апетит?

Я вже збираюся вилити на нього весь свій накопичений гнів і коротко пояснити, куди йому варто йти зі своїми співчуттями, аж раптом... мої очі перечіпляються через погляд цього бурундучка.

Він витирає руки серветкою, й уважно спостерігає за нами. Його зелені очі примружені, а на обличчі та сама зверхня, самовдоволена посмішка. Чоловік упевнений, що я зараз відшию цього хлопця й з ганьбою втечу до кабінету.

«Ну ні. Тільки не сьогодні.»

У моїй голові миттєво спалахує підла, але геніальна ідея. Пограти на нервах цього самопроголошеного боса? О, з величезним задоволенням!

Я повільно відкладаю виделку в бік, опираюся ліктями на стіл і підпираю підборіддя долонями. А потім нагороджую бідного хлопця такою сліпучою, м'якою посмішкою, якої цей офіс ще не бачив.

– О, нічого страшного! – вимовляю я співучим, солодким голосом, грайливо накручуючи пасмо рудого волосся на палець. – Містер Вейд просто... втомився від своєї важливої роботи. А ти хочеш присісти?

Хлопець від такої зміни кардинально ніяковіє. Його очі округлюються, він швидко випрямляє спину й явно намагається згадати, як його звати.

– Е-ем... та я, власне... – він трохи чухає потилицю, а потім збирається з духом: – Я хотів запитати, як ти дивишся на те, щоб піти зі мною на каву після роботи? Тобі ж треба відпочити від нашого техаського тирана?

Я коротко, периферійним зором, кидаю погляд у бік Вейда. Його посмішка миттєво зникає. Він завмирає на місці, а ґудзик сорочки, яку цей йолуп саме застібає, здається, ледве не тріскається під його пальцями. Його щелепи стискаються так міцно, що на вилицях виразно ходять ходуром жовна.

Є-є-єс! Влучання в саму ціль!

Всередині мене розливається дике, абсолютно дитяче задоволення. Він може скільки завгодно вдавати, що йому байдуже, але його власницькі інстинкти зараз тріщать по швах.

Я знову повертаюся до хлопця, залишаючи Вейда кипіти від люті здалеку, й мило плескаю віями:

– Хм, на каву? Знаєш... це звучить Дуже заманливо.

Переможний погляд у бік ліфта – і я бачу, як Вейд розвертається, не чекаючи нікого, та швидким кроком зникає за зачиненими дверима.

Ну що, містере Вейде? 2:2.

– Мені потрібно... хвилину подумати, добре? – посміхаюся я хлопцю. – Напиши мені, і ми узгодимо час, – кладу на стіл свій телефон з номером мого телефону на екрані.

– Замовиш слово перед Вейдом, щоб він тебе раніше відпустив? – вишкіряється той, явно окрилений своєю першою «перемогою».

– Повір, я змушу його відпустити мене раніше, – мугикаю я, збираючи свої речі.

Через три хвилини я вже стою перед дверима нашого кабінету. Серце калатає від чистого азарту. Я поправляю блузку, роблю глибокий вдих, вдягаю свою найнезалежнішу маску й штовхаю важкі скляні двері.

Вейд сидить за своїм столом. Він щось зосереджено гортає в планшеті й навіть не піднімає на мене очей.

Я мовчки прямую до свого скромного столика в кутку.

– Ну що, стажере Ленні, вже узгодила графік побачень? – раптово лунає його низький, іронічний голос.

Чоловік відкладає планшет, відхиляється на спинку крісла й переплітає пальці в замок. Його очі примружені, а на губах грає підла, дражлива посмішка.

– Містере Вейде, це мій особистий час, – я зупиняюся біля свого крісла й складаю руки на грудях. – Тож я можу про нього і не звітувати. А ще я йду після шостої на каву.

– Та я й не проти! Йди хоч на край світу, – Вейд невимушено здвигає плечима й видає легкий смішок. – Просто щиро дивуюся твоєму вибору. Бідний хлопець ще не знає, що замість романтичного вечора на нього чекає двогодинна лекція про те, як правильно стерилізувати чашки й протирати стіл спиртовими серветками. Ти хоч пошкодуй його, не лякай у перший же день.

– Дуже смішно! – я відчуваю, як до щок знову припливає гаряча хвиля від обурення. – Я чудово вмію спілкуватися з людьми!

– Авжеж, авжеж, – грайливо киває він, зовсім не беручи мої слова до серця. – Бачив я це спілкування: розвернулася, спалахнула і гупнула тацею по столі так, що геть луна пішла.

Я важко видихаю, намагаючись не спокуситися й не кинути в нього важким зі столу.