Розділ 6

Вейд

Я спокійно сиджу в кафе на першому поверсі, насолоджуючись соковитим бургером і коротким відпочинком від офісної рутини. Аж раптом поруч лунає добре знайомий, язикатий голос моєї «улюбленої» стажерки.

Ленні зупиняється біля нашого столика з тацею в руках і дивиться на мене з таким виразом обличчя, неначе щойно побачила первісну людину, яка намагається опанувати виделку.

– Боже, містере Вейде... Хто так взагалі їсть? – вона виразно хитає головою, закочуючи очі. – Ви збоку схожі на якогось бурундука, який намагається запихнути в щоки весь зимовий запас горіхів.

– Якщо я бурундук, Ленні, то ти – руда пружинка, – не залишаюся в боргу я, начепивши свою найхитрішу посмішку й спокійно пережовуючи котлету.

Колега, який сидить навпроти мене й спостерігає за цією виставою, не витримує й починає хихотіти.

– Ого, Вейде, – він затискає рота долонею, але сміх усе одно виривається назовні. – Другий робочий день, а ви вже одне одному клички даєте?

– А тобі то що? – я повільно переводжу на нього погляд, витираючи пальці паперовою серветкою.

– Та нічого, – Чейз хитро примружується й подається вперед через стіл: – Просто про вас і про те, як ти вже в перший робочий день притискав її біля шафи, говорить весь офіс. 

– Якщо говорять – значить заздрять, – спокійно й розважливо відрізаю я, закидаючи останній шматочок у рот. – Бо їм просто немає кому присунути. Як, власне, і тобі.

Ленні від цієї фрази аж дихати забуває. Її щоки миттєво спалахують яскравим рожевим кольором, а очі стають розміром із п'ять копійок. Вона дивиться на мене як на абсолютно божевільного, міцніше стискає свою тацю, виразово пирхає й, так і не сказавши більше жодного слова розвертається та миттєво йде геть.

Я дивлюся їй услід, смакуючи її реакцію, й поволі повертаюся до колеги, який усе ще намагається зібрати себе до купи після почутого.

– Можна подумати, у тебе є, – фиркає хлопець, склавши руки на грудях.

– А я й не прагну, – відповідаю невимушено. – Он Нейт живе за «сухим законом» – якось же обходиться без сексу, і чудово почувається.

– Так у нього ж дружина померла, йому взагалі не до того!

Я вже майже відкриваю рота, щоб сказати, що в мене теж дехто помер, але вчасно прикушую язика. Не варто розпускати шмарклі в офісній кав'ярні.

– А я вирішив узяти з нього приклад, – спокійно продовжую я. – От коли знайду йому нову дружину, а собі – дівчину, але щоб раз і на все життя, тоді й поговоримо. А аби з ким, без кохання... це взагалі не те.

– Не вірю, – колега хитро примружується. – Посперечаємося, що ти вже на другому тижні затягнеш Ленні в ліжко?

– Я? З нею? Та не дай Боже! – щиро відмахуюся я. – Я вже чудово уявляю, як це буде: вона перед процесом почне все дезінфікувати й протирати спиртовими серветками. З нею ж жодного задоволення, дякую, не хочу.

– Даремно ти так, вона ж красуня. Я б із нею замутив.

– Ну то вперед, поки вона ще не втекла звідси.

– Ем... а ти точно не проти? Вона ж твоя стажерка і...

– Та йди вже, – закочую очі я. – Між нами нічого немає. Вона просто поцупила мою коробочку, а я намагався її забрати. От і все.

– А чого ти взагалі особисті речі в офісі тримаєш?

– Бо до мене додому приїжджає Нейт зі своїми малими. А ці бісенята всюди свій ніс засунуть і почнуть ставити дурні запитання. І взагалі, до появи Ленні мої особисті речі в цьому офісі нікого не хвилювали.

– Ясно... Ну, тоді я піду, мабуть, запрошу Ленні кудись. Ти ж справді не проти?

– А чому я маю бути проти? – карбую кожне слово, хоча всередині щось неприємно щіпає. – Вона мені не дівчина. Всього лише підлегла.

– Тоді я пішов.

– Йди.

Я проводжаю Чейза поглядом, поки той цілеспрямовано крокує в бік столика, де сіла Ленні. Бачу, як він нахиляється до неї, щось самовпевнено шепоче й розпливається в своїй «найкращій» посмішці.

Руда бідося вже набирає повітря, щоб явно послати його під три чорти, аж раптом... її погляд перечіпляється через мене. Вона помічає, що я уважно спостерігаю за цією картиною.

І в її зелених очах миттєво спалахує хитрий вогник. Замість того, щоб вказати хлопцю на двері, вона повільно відкладає виделку, злегка нахиляє голову й нагороджує мого колегу такою сліпучою, чарівною посмішкою, якої я від неї ще не бачив. Дівчина навмисно підпирає підборіддя долонею, грайливо накручує рудий кучер на палець і щось йому відповідає.

Чейз одразу розпливається в переможній гримасі, а в мене всередині чомусь гостро й неприємно стискається.

«Ах ти ж мала провокаторка...»

Вона робить це спеціально. На зло мені. Ленні знову кидає на мене швидкий, переможний погляд з-під вій, ніби запитуючи: «Ну що, містере Вейде, як вам такий поворот?»

Я застібаю верхній ґудзик на сорочці, не зводячи з неї очей. Всередині вирує гримуча суміш роздратування й абсолютно неправильного, азартного задоволення.

Хочеш погратися, стажерко Ленні? Я посміхаюся кутиками губ, стискаю ключі в кишені й рушаю до ліфта. Що ж пограємо!