Розділ 5

Ленні

Я спеціально не відкриваю коробочку. Ні, не тому що я така вихована чи надто поважаю чужі кордони. Просто хочу ще трохи понервувати свого горе-наставника, бо, судячи з його панічної реакції, там зберігається щось надзвичайно цінне й розкішно компрометуюче.

Цікаво, а людина взагалі може посивіти в тридцять два роки всього за якісь тридцять секунд? Бо, судячи з виразу його обличчя, зараз ми це перевіримо на практиці. Вейд дивиться на коробочку в моїх руках так, ніби всередині лежить код запуску ядерної ракети... або останній пончик у всьому Техасі. І я, чесно кажучи, навіть не знаю, що з цього для нього цінніше.

– Ти її відкривала? – видавлює з себе цей бовдур.

– А ви хочете, щоб я її відкрила? – я грайливо кручу коробочку в руках, демонструючи повну готовність зняти кришку.

– Ні! – його відповідь вилітає так голосно й розпачливо, що кілька працівників у радіусі трьох столів одночасно піднімають голови від своїх моніторів.

Я переводжу на нього виразовий, сповнений іронії погляд. 

– Тобто... це моє особисте, – вже тихіше додає він.

– Он як, – я задумливо задираю підборіддя, вивчаючи його реакцію.

– Дуже особисте, Ленні. Без жартів.

Я задумливо киваю:

– Там що, голе фото вашої колишньої?

Вейд від несподіванки й обурення мало не ковтає власний язик і витріщає на мене свої зелені очиська:

– Що?!

– Ну, або ваш таємний щоденник із сумними віршами про нерозділене кохання.

– Чому це одразу з віршами? – він аж подається вперед.

– Не знаю, містере Вейд. Ви справляєте враження людини, яка вночі може написати оду пончикам.

З сусіднього столу долинає тихе хіхікання. Хтось із менеджерів, прикрившись текою, явно намагається не заржати від сміху на весь офіс. Вейд миттєво кидає на бідолаху колегу такий сповнений люті погляд, мовби збирається звільнити його прямо зараз єдиною силою думки. Не спрацьовує. Хлопець відвертається до вікна й починає сміятися ще голосніше, аж плечі здригаються.

– Ленні... – звертається до мене наставник, з обережністю приборкувача диких звірів простягає до мене широку долоню. – Просто дай сюди цю коробку.

Я роблю легкий, граційний крок назад, міцніше стискаючи трофей:

– Навіщо?

– Бо вона, чорт забирай, моя!

– Звучить цілком логічно, – погоджуюся я з найсерйознішим виглядом.

– То віддай її мені!

– Але мені страшенно цікаво, що там усередині, – я примружуюся, підпалюючи його цікавість.

Він театрально заплющує очі, глибоко вдихає повітря й починає повільно рахувати до п'яти, намагаючись не вибухнути прямо посеред кабінету.

Я натомість підношу коробку до вуха. Хитаю її вгору-вниз. Всередині щось глухо перекочується – легке, наче папір чи дерево.

Вейд розплющує одне око й бачить, як я трушу його таємницю.

— Не смій її трясти, — вже іншим, раптово оксамитовим і низьким тоном попереджає він. – Там тендітні... речі!

– Ого, – я зухвало піднімаю брови. – Тендітні речі в шухляді поруч із викруткою й кетчупом? Містере Вейд, ви дивуєте мене щохвилини.

Я роблю крок назад, збираючись перехопити коробочку за спину, але цього разу цей самовдоволений нахаба, яким він мені здався з зустрічі в кабінеті робить стрімкий, ривок уперед. Я навіть не встигаю кліпнути, як мої лопатки врізаються в холодну стіну біля шафи. Вейд накриває мене своєю тінню, перекриваючи всі шляхи для втечі, й упертими долонями впирається в стіну по обидва боки від моєї голови.

Переді мною стоїть дорослий, міцний чоловік, від якого пашить гарячим подихом, ароматом цитрусового одеколону й чистою, впевненою силою. Моє серце робить божевільний кувирок у грудях і застряє десь у районі сонячного сплетіння.

Він нахиляється нижче. Так близько, що його важке дихання обпікає чутливу шкіру біля мого вуха, спускаючись нижче, до лінії щелепи. Його губи майже торкаються моєї шиї – я відчуваю це божевільне, невагоме тепло за міліметр від своєї шкіри, від якого по спині біжить дика хвиля сиротів.

– Тобі не казали, стажере, що ти надто багато собі дозволяєш? – його голос звучить інтимно, хрипко, розливаючись по тілу солодким тремором. Чоловік повільно вдихає повітря біля моєї скроні, не залишаючи мені жодного шансу на відступ чи суперечку:

– Ти пахнеш корицею і неприємностями, Ленні. І мені це до біса подобається.

Я застигаю, забувши, як дихати. Усі мої заготовлені дотепні відповіді миттєво випаровуються. Нахабний блазень опускає одну руку. Його гаряча, велика долоня ковзає по моєму передпліччю, викликаючи новий спалах мурашок, і м'яко, але беззаперечно обхоплює мої пальці. Один рух – і він легко вириває коробочку з моєї ослаблої хватки.

Він не поспішає відступати. Його губи знову ковзають уздовж моєї шиї до самого підборіддя, і на секунду мені здається, що він зараз мене поцілує.

– Дякую, Ленні, – тихо, майже в самі губи шепоче цей йолуп, і кутик його рота сіпається в переможній посмішці. – Виявляється, позбавити тебе слів значно простіше, ніж здається.