Розділ 4

Вейд

Я блискавично видераю у неї з рук листа й запихаю до кишені. Ага, зараз! Ще чого не вистачало, щоб якась стажерка-чистюля дізналася мій головний секрет. Та про нього навіть мій найкращий друг Нейт не знає, хоча ми з ним змалечку разом! А ця рудоволоса катастрофа вже мало не носа туди встромила. Ні, дякую. Жити я ще трохи хочу, причому без душевних травм.

Поки вона з виразом обличчя «зараз врятую цей офіс від безладу» починає завзято копирсатися в моїх паперах. Я прихоплюю ноутбук і героїчно відступаю в бік кабінету боса. Це ж він підсунув мені цю ходячу енциклопедію порядку, от нехай тепер і насолоджується моєю компанією. Бо дивитися, як ця нахаба перетворює мій улюблений творчий безлад на музей стерильності, – вище моїх сил.

Ні, звичайного дурника для цієї рудої біди у веснянках явно замало. Попередня стажерка втекла сама десь на третій день, бо не витримала мого неперевершеного таланту бути нестерпним. Але ця... ця, здається, сприймає мене як цікавий робочий проєкт. Ще трохи – і почне клеїти на мене кольорові стікери: «Не годувати пончиками», «Перевиховати до п'ятниці».

Ні вже, зась! Треба терміново придумати щось серйозніше, бо три місяці з нею у такому режимі я просто не витримаю. Та я швидше добровільно почну складати папери за кольорами веселки й алфавітом! А це, між іншим, офіційний кінець моєї особистості й повна капітуляція.

Але поки що... нехай думає, що я безтурботний бовдур з пончиком замість мізків. Побішу її ще трохи, а там, дивись, або вона втече раніше ніж минуть сто днів... або я першим попрошу перевести мене у філію десь у глибинці Техасу, де є тільки корови, спека й жодної стажерки.

На щастя, Арнольда в кабінеті не виявляється. Чудово, удача сьогодні на моєму боці!

Я без найменших докорів сумління обходжу масивний стіл і з полегшенням плюхаюся в його розкішне шкіряне крісло. Ох... Тепер я чудово розумію, чому він так рідко виходить зі свого притулку. Це не просто крісло, це справжня хмара з функцією масажу. Якщо колись мене вирішать звільнити, я винесу звідси точно не свій робочий ноутбук. Я винесу це крісло.

Відкриваю кришку ноутбука, кладу ноги на край полірованого столу й солодко потягуюся. Життя вирулює в правильне русло й починає налагоджуватися!

Рівно на тридцять секунд. Двері з тихим рипінням відчиняються, і на порозі з'являється шеф.

– Вейде... – лунає втомлений голос старини Карича.

Я навіть не ворушуся, продовжуючи розслаблено гойдатися в кріслі:

– Так, шеф?

– Ти чому сидиш у моєму кріслі й закинув ноги на мій стіл?

– Бо моє робоче місце окупувала ваша стажерка-чистюля, – я важко зітхаю, демонструючи всім виглядом свій біль. – Я вирішив тимчасово емігрувати. Поки вона там проводить генеральне прибирання й знищує мою музу, я працюватиму тут.

Карич кладе теку на стіл і виразово дивиться на мене через окуляри:

– Тобто ти вигнав із мого власного кабінету... мене?

– Не вигнав. Просто випередив і зайняв стратегічну висоту, – виправляю його я.

Він кілька секунд шоковано мовчить, перебираючи в голові варіанти мого покарання.

– Вейде...

– Що?

– Це мій кабінет.

– Я в курсі, табличка на дверях дуже гарна.

– І моє крісло.

Я поплескую долонею по м'якому підлокітнику:

– До речі, надзвичайно зручне. Де купували, якщо не секрет?

Арнольд лише важко зітхає й потерає перенісся:

– Іноді мені здається, що я взяв тебе на роботу лише для того, щоб навчитися безмежному терпінню.

– Бачите? Уже є відчутний професійний розвиток під моїм чуйним керівництвом.

– Вставай давай, вигнанцю.

Театрально зітхаю й поволі знімаю ноги зі столу:

– Знову жорстока дискримінація людей, які просто шукають тихе місце для плідної роботи...

– Вейде, богом молю.

– Уже встаю!

Я підводжуся з м'якого крісла, але подумки обіцяю собі одне: якщо Ленні за ці п'ять хвилин викинула хоч один мій «важливий» папірець, комусь сьогодні доведеться вислухати найдовшу лекцію в історії людства про користь і красу творчого безладу.

Через десять хвилин я нарешті виходжу з кабінету боса й неквапливо попрямував до свого столу. Ще здалеку мені починає здаватися, що я випадково помилився поверхом або взагалі потрапив у паралельний всесвіт. Все навколо чисто. Занадто, лякаюче чисто. Мій стіл виглядає так, ніби його щойно сфотографували для каталогу офісних меблів.

Де мій звичний хаос? Де мої стратегічні папери? Де чашка з ручками, яка вже майже стала повноправним членом нашого колективу?

Прискорюю крок, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля обурення:

– Ленні...

Вона неквапливо піднімає голову від свого ноутбука й дивлячись на мене абсолютно спокійним поглядом:

– Так, містере Вейд?

– Де мій стіл?! – я махаю руками в повітрі.