Розділ 3

Втім, наставник із азартом фокусника висуває верхню шухляду столу. Я завмираю на місці. Переді мною не шухляда, а філія загублених речей. Скріпки, старі батарейки, один бездротовий навушник (другий, мабуть, пішов шукати сенс життя), дві іржаві викрутки і... порційний пакетик кетчупу з фастфуду.... Не вистачало тільки чека за 2009 рік і носка без пари. Добре, що без хробаків, тарганів і іншої живності, які схоже, теж подивилися на цей бардак і вирішили переїхати.

– Чому... у вашій робочій шухляді лежить кетчуп? 

Вейд теж нахиляється і здивовано вдивляється всередину:

— О! А ось куди він утік! Я вже третій день картоплю насухо їм.

– Це не відповідь на моє питання, містере Вейд.

– Це чудове логічне пояснення, стажерко Ленні.

– Ні, ви виправдовуєте безлад.

– Особисто я не бачу тут жодного внутрішнього конфлікту, вони чудово ладнають.

Я прикриваю очі рукою, стримуючи стогін розпачу:

– Господи, допоможи мені вижити ці сто днів... і не прибити цього бовдура завчасно.

– Не проси його так сильно, – хмикає Вейд, сідаючи на краєчок столу. – Він теж уже пробував мене перевиховати через мою маму, але, як бачиш, нічого не вийшло.

Я фиркаю, але одразу кусаю себе за язик. Ні. Не можна сміятися. Бо ще трохи – і цей самозакоханий павич вирішить, що я його стажерка-фанатка. В нього і так его більше ніж мій зріст.

– Гаразд, – зітхаю я і рішуче закочую рукави своєї сорочки. – Почнемо хоча б із розчищення цього столу.

Вейд миттєво насторожується і випрямляється, наче побачив ворога:

– У якому це сенсі «розчищення»?

– У прямому й безжальному.

Я сміливо тягнуся руками до першої хиткої стопки паперів, але він блискавично, з реакцією мангуста, накриває її своєю широкою долонею:

– Ні! Не чіпай!

– Так, містере Вейд. Ми це викинемо або посортуємо.

– Це мій особистий, художній безлад! Тут усе на своїх місцях!

– Саме тому цей стіл терміново потребує стороннього та адекватного втручання.

– Ленні, стій, ти не розумієш глобальних наслідків! Якщо ти зараз усе поскладаєш рівненько, я потім тижнями нічого не знайду в цьому офісі!

– Ви й зараз нічого не знаходите, судячи з пошуків чашки й кетчупу.

Він обурено відкриває рота, щоб заперечити, але вмить закриває його назад. Замислюється на кілька секунд, переводячи погляд з мене на чашку з ручками:

– Оце зараз був дуже підлий аргумент.

– Але абсолютно правдивий, – я переможно піднімаю одну брову.

– Найгірший вид аргументів, які я тільки чув, – бурчить цей блажень, але руку з паперів усе-таки прибирає.

Я рішуче підхоплюю першу теку, але Вейд продовжує з тугою в очах стежити за кожним моїм рухом, наче я забираю у нього улюблену іграшку.

– Тільки не кажи, що ти з тих людей, які розкладають усе за алфавітом і кольорами веселки, – бурчить він, схрестивши руки на грудях і відступаючи на крок, щоб звільнити мені простір.

– А що, злякалися? Це ж красиво. Я ще за ступенем терміновості поскладаю.

Наставник театрально ляскає себе долонею по лобі.

– От скажіть мені, що я такого накосячив у минулому житті, що мені підсунули варварку в синій блузці?

Варварка... Ой, чиє б слово кричало, а твоє кукурікало. Сам ходить із виглядом павича, а насправді – обскубаний півень, який знаходить свої речі лише після того, як вони встигають постаріти, обзавестися сім'єю і взяти іпотеку.

– Узагалі-то, варварка вже хвилин десять рятує ваш офіс від санепідемстанції.

– Не перебільшуй. Тут був творчий порядок.

Я дістаю знизу товсту теку й здуваю з неї пил.

– Ось фінансовий звіт за минулий місяць. Чому він досі не в архіві?

– Бо... – Вейд безтурботно знизує плечима. – Він мені подобається.

– Папери – не домашні капці.

Відкриваю теку, щоб покласти її до стопки. І завмираю. Між фінансовими звітами лежить тонкий чорний конверт без жодного напису.

Усмішка Вейда зникає.

– Не чіпай його.

Уперше за весь день він не жартує. І саме це насторожує мене значно більше, ніж увесь безлад на його столі. Що ж в тому конверті?