Розділ 2

Ленні

Пройти відбір у компанію мрії виявилося легше, ніж не придушити свого наставника в перші дві години. Бо диплом магістра економіки точно не готував мене до того, що моїм шефом стане сертифікований йолуп. Чудово. Саме про такого «серйозного» керівника я й мріяла всі роки навчання.

Вейд мовчки проводить мене через увесь офіс, засунувши руки в кишені штанів і ледь не пританцьовуючи на ходу. Кілька працівників весело вітаються з ним, а один хлопець біля кулера починає сміятися ще до того, як мій наставник узагалі відкриває рота. Схоже, він тут місцевий клоун і головне джерело хаосу.

– Не дивися так, – кидає Вейд, навіть не обертаючись, але точно відчуваючи мій погляд спиною.

Я кліпаю від несподіванки й прискорюю крок, щоб зрівнятися з ним:

– Як?

– Наче прикидаєш у голові, чи вистачить тобі сил мене придушити прямо цим рюкзаком.

– Я ще не вирішила, прораховую ризики, – відрізаю я, поправляючи лямку на плечі.

– Добре. Значить, шанс вижити в мене сьогодні все-таки є, – він задоволено підморгує дівчині з бухгалтерії.

Я лише фиркаю, ледь устигаючи за його широким кроком:

– Ви завжди так багато говорите, містере Вейд?

– Ні. Іноді я ще співаю.

Вже подумки уявила, як він завиває, мов приблудний пес на повний місяць. Нічого... кеди в мене знімаються швидко. Якщо почне співати, один точно полетить до його рота. Не для травмування. Для профілактики.

– Співчуваю вашим колегам, це, мабуть, психологічна травма.

Чоловік підозріло мовчить у відповідь. Нічого сказати. Ну той не дивно, після нашого знайомства я вже зрозуміла: з такими жінками, як я, він сперечається лише доти, доки не закінчуються аргументи. А вони в нього, схоже, закінчуються швидше, ніж кава в чашці. Хай мовчить. Може, за цей час хоч одна розумна думка заблукає йому в голову. Хоча... навряд чи знайде дорогу.

Ми нарешті зупиняємося біля його столу, і в мене миттєво відбирає мову. Я дивлюся на це неподобство, потім заплющую очі, відкриваю знову й про всяк випадок перевіряю табличку з номером на сусідній перегородці. Може, ми випадково зайшли в підсобку чи комору для непотребу? Ні. Це справді його офіційне робоче місце.

На столі височіють папки, які сильно нагадують Пізанську вежу й тримаються докупи виключно на силі віри та чесному слові. Посеред цього паперового апокаліпсису гордо стоїть брудна чашка з іронічним написом «Найкращий працівник місяця», але всередині замість запашної кави стирчить цілий оберемок різнокольорових ручок, лінійка та якийсь порваний кабель.

– У вас чашка замість органайзера? – запитую я, заворожено розглядаючи цей пам'ятник ліні.

– Так, екологічне використання посуду, – гордо заявляє цей геній менеджменту.

– А нормальна чашка для кави тоді де?

Він задумливо озирається довкола, чухає потилицю й заглядає під монітор:

– Гарне питання... Десь тут була.

Потім цей блазень абсолютно без жодного сорому рішуче відсуває товсту теку з фінансовим звітом. Під нею справді ховається ще одне горнятко. Судячи з вигляду, засохла кавова пінка на дні вже давно позеленіла й, здається, почала розвивати власну цивілізацію. Ще трохи – і попросить підвищення зарплати.

– Ось вона! – радісно вигукує Вейд, ніби знайшов скарб.

Я переводжу на нього важкий погляд:

– І ви будете ще з неї пити?

– Авжеж, – Вейд відповідає настільки спокійно й буденно, ніби йдеться про кришталево чисте джерело, а не про біологічну зброю.

Щиро сподіваюсь, що він невдало жартує:

– Сміливе рішення, – мої брови повзуть угору, а всередині все перевертається від однієї думки про це.

– Дякую, – він розпливається в задоволеній, гордій посмішці, наче я щойно вручила йому медаль за відвагу.

– Це не був комплімент, містере Вейд, – відрізаю я, відчуваючи, як сіпається повіка.

– Я вже навчився читати між рядків, стажере Ленні. Це називається життєвий досвід.

Я шоковано мовчу, міцно схрестивши руки на грудях, щоб стриматися й не викинути цей археологічний артефакт у найближче вікно. Обурення просто зашкалює – ну як можна бути настільки непробивним? Вейд теж затихає. Він трохи нахиляє голову вбік і з неприхованим азартом уважно вивчає мій вираз обличчя, явно насолоджуючись тим, як легко йому вдалося довести мене до німого сказу.

– Зараз ти знову думаєш про жорстоке вбивство свого наставника? – обережно цікавиться цей бовдур, трохи відсуваючись назад.

– Ні, – спокійно відповідаю я, хоча всередині все кипить від бажання викликати сюди санітарну службу.

– Точно? Твої зелені очі зараз палають вбивчим вогнем.

– Я просто думаю, чи існує в цій компанії грошова премія за найвідважнішого стажера року.

Вейд усміхається так широко й щиро, мов я щойно зробила йому найкращий комплімент у житті та визнала його геніальність:

– О, ну якщо ти так заговорила, то ти ще навіть не бачила мою шухляду!

І чомусь мені зовсім не подобається те, як він це сказав. Сподіваюся, там немає жодних черв'яків чи опаришів. Бо я їх боюся до крику. Якщо він зараз урочисто витягне якусь повзучу гидоту, я закричу так, що це буде мій останній робочий день. І, можливо, його теж.