Розділ 1

Вейд

У Техасі є три речі, з якими краще не зв'язуватися: розлючений бик, колишня, яка каже «мені треба поговорити», і стажери. Перші можуть зламати тобі ребра, другі – психіку, треті – кар'єру.

Саме тому, коли о дев'ятій ранку бос пише коротке «Зайди. Є справа», я майже впевнений, що або мене звільняють, або мені знову всунуть новенького. Дуже сподіваюся на перший варіант, бо відпрацьовувати два тижні куди приємніше, ніж няньчити чергове дитя покоління зумерів.

– Заходь! – лунає знайомий голос.

Я штовхаю двері ногою, бо в одній руці тримаю стакан із кавою, а в іншій – надкушений пончик, який стікає рожевою глазур'ю прямо мені на пальці.

– Знову снідаєш у робочий час? – Арнольд Картер або як його називаю старина Карич, навіть не піднімає очей від ноутбука, але його брови злітають так високо, що ледь не ховаються під лисиною.

– Ні, це ділова зустріч, – я гордо випинаю груди.

– І хто ж твій співрозмовник?

Я піднімаю пончик на рівень його очей:

– Містер Глазур. У нас дуже щільний графік.

Начальник лише перетирає перенісся з таким виглядом, ніби якраз зараз прораховує вартість моєї страховки у разі нещасного випадку:

– Колись ти доведеш мене до інфаркту.

– Не драматизуйте, у вас ще є шанс піти на пенсію раніше за мене і спокійно пити текілу на пляжі.

– Чудово, уже мрію про це.

Я без запрошення опускаюся у крісло навпроти, ледь не проливаючи каву на штани, і подаюся вперед:

– То що сталося? Компанію купили? Нас продали? Ви нарешті вирішуєте підняти мені зарплату, бо оцінили мій гумор?

– Ні.

– Шкода, тоді це точно погані новини, – я здуваю крихту з сорочки.

Шеф відкладає ручку й уважно дивиться на мене. Саме так він дивиться завжди перед тим, як повідомити, що мені доведеться летіти у відрядження посеред уікенду або розгрібати податковий аудит. Я вже починаю морально прощатися зі своїми планами на вихідні, які включають диван, серіал і повну відсутність людей.

– До нас приходить стажер.

Я заплющую очі й подумки починаю рахувати до десяти, але збиваюся на трьох:

– Господи... За що?

– Не перебивай.

– Я молився, щоб це була податкова перевірка або хоча б пожежа!

– Вейде, припини.

– Вибачте, продовжуйте свій смертний вирок.

– Сто днів ти будеш її наставником.

– Сто? – я навіть перестаю жувати, і шматок тіста застрягає десь посеред горла. – Сто днів?! Це не стажування, це умовний термін за особливо тяжкий злочин!

– Саме тому я обираю тебе, у тебе багатий досвід виживання, – чоловік усміхається так щиро, що мені хочеться перевірити, чи немає в нього в кишені ляльки вуду з моїм обличчям.

– Ви мене за щось караєте? За той випадок із кактусом у конференц-залі?

– Можливо, – його очі весело блищать.

У двері тихо, але наполегливо стукають.

– Заходьте, – кричить старина Карич, раптово набуваючи вигляду солідного боса.

Двері відчиняються, і до кабінету заходить дівчина. Руде кучеряве волосся спадає на плечі диким вибухом. Зелені очі уважно ковзають по кабінету, оцінюючи обстановку, а потертий рюкзак висить на одному плечі так, наче вона зайшла сюди випадково й ось-ось передумає та втече. Її погляд зупиняється на мені – значно довше, ніж потрібно для звичайного ввічливого огляду. Дівчина опускає очі на мій пончик, потім на пляму від кави на столі.

– Це він? – запитує вона, навіть не намагаючись приховати глибокого розчарування в голосі.

– Так, – киває шеф, ледь стримуючи смішок. – Вейд, старший менеджер і твій наставник на найближчі три місяці.

Новенька стажерка ще раз оглядає мене з ніг до голови, затримуючись на моїх яскраво-жовтих шкарпетках:

– Дивний.

Я всміхаюся своєю фірмовою посмішкою, яка зазвичай разить клієнтів наповал:

– Люди зазвичай кажуть, що я харизматичний та неймовірно привабливий.

– Я хотіла сказати, що ви виглядаєте старшим, ніж я думала.

– Мені тридцять два, я у самому розквіті сил.

– Справді? А поводитеся років на сімнадцять, судячи з виразу обличчя.

Старина Карич раптово кашляє, намагаючись скерувати сміх у кашель, а я кліпаю від несподіванки й ледь не давлюся кавою:

– Перепрошую? Це зараз комплімент моїй юній душі?

– Не ображайтеся, просто я очікувала побачити когось... серйознішого, у піджаку й без цукрової пудри на носі.

Я витираю ніс рукавом сорочки, відчуваючи, як вуха починають палати:

– А я очікую, що стажери спочатку вітаються, коли заходять до кабінету старшого за званням.

– Я теж на це сподівалася, але потім побачила вас і вирішила опустити формальності.