День одинадцятий. Повідомлення, яких нема

Аліса прокинулася одразу, ніби її хтось смикнув ізсередини.

Першим був рух, що випередив думки, — рука потягнулася до телефону ще до того, як вона повністю відкрила очі. Це вже ставало рефлексом. Не надія навіть — перевірка реальності.

Екран загорівся. Повідомлень від нього не було.

Вона лежала кілька секунд, дивлячись на час у верхньому кутку. Не надто рано. Достатньо пізно, щоб уже щось могло з’явитися. Але екран залишався порожнім, холодним, байдужим.

Вона зайшла в месенджер.

Його ім’я було там, на звичному місці. Останнє повідомлення — позавчора. Коротке. Сухе. Вона перечитала його, ніби могла знайти між рядків щось нове. Не знайшла.

Востаннє в мережі — дві години тому. Аліса видихнула і відклала телефон. Ненадовго.

У грудях стояла напруга — не гостра і не панічна. Радше схожа на тонку струну, натягнуту до межі. Вона не боліла, але постійно нагадувала про себе. Варто було зробити глибший вдих — і струна тоненько тремтіла.

«Не пиши першою», — сказала вона собі. Це було не правило, а спроба зберегти рівновагу. Не нав’язуватися. Не тиснути. Не злякати.

Вона встала, пішла на кухню, увімкнула чайник. Їй здавалось, що вода шумить надто голосно. Вона стояла, спершись на стільницю, і дивилася в одну точку, поки чайник не клацнув, вимикаючись.

Кава вийшла гіркою. Вона зробила кілька ковтків, але смаку майже не відчувала. Думки поверталися до одного й того ж, як хвилі до берега.

Чому він мовчить? Чи це щось означає? Чи вона просто накручує себе?

Вона сіла за стіл, знову взяла телефон. Просто подивитися. Не писати. Не дзвонити. Просто перевірити.

Нічого.

«Він уникає...», — промайнула думка.
Вона не сформулювала її до кінця, не дала їй голосу. Але відчуття було знайоме. Так поводяться люди, яким стає надто тісно. Або, яким байдуже...

Їй захотілося написати щось просте. Невинне. «Доброго ранку». Без підтексту. Без вимог. Просто знак, що вона існує.

Вона навіть відкрила поле для повідомлення. І закрила. Телефон ліг екраном донизу. Вона ніби фізично відчула, як стримує себе.

Її ранок тягнувся повільно. Час ішов, але нічого не змінювалося. І в цій тиші Аліса вперше за весь цей час усвідомила не почуття, а щось невловимо інше.

Очікування. Як власний стан.

І вона зрозуміла: цей день буде саме про це.

Влад написав ближче до полудня.

Аліса якраз стояла в невеличкій черзі в аптеці, дивилась на полицю з вітамінами і не бачила жодної назви. Телефон завібрував у кишені — коротко, сухо. Вона одразу знала, від кого це, ще до того, як дістала його.

Серце вдарилося сильніше. Різко, але не радісно. 

Влад.

Вона відійшла трохи вбік, до стіни, ніби їй потрібно було фізично спертися, щоб прочитати кілька рядків.

«Привіт. Я вчора випав. Складний день. Як ти?»

Нічого зайвого. 

Аліса перечитала повідомлення двічі. Потім ще раз — повільно, уважно, ніби аналізувала текст клієнта перед зустріччю.

«Складний день».

У грудях з’явилося знайоме відчуття — ніби її тримають на відстані витягнутої руки. Достатньо близько, щоб не піти. Достатньо далеко, щоб не торкнутися. Байдужа цікавість. 

Вона не відповіла одразу.

Це був маленький акт контролю. Майже непомітний, але важливий для неї.

Вона вийшла з аптеки, сіла на лавку неподалік. Люди проходили повз, хтось курив, хтось говорив у телефон. Світ не зупинявся, хоча всередині неї все ніби зависло.

Вона відкрила поле для відповіді.

Що написати?

Правду — «мені було важко»? Ні.
Запитати — «коли ми зустрінемось?» Ні.

Вона відчувала, як усередині борються дві частини. Одна хотіла тепла. Інша — не втратити обличчя.

Зрештою вона набрала:

«Привіт. Нічого, буває. Я нормально.»

Крапка, без смайлів.

Вона перечитала повідомлення. Воно було рівним. Безпечним. Майже чужим.

Натиснула «відправити».

Синя галочка з’явилася швидко.
Він прочитав.

Вона чекала. Декілька секунд. Хвилину. Пʼять.

Нічого.

Екран залишався таким самим, як і раніше — мовчазним. Її відповідь ніби впала в порожнечу і не викликала жодного відлуння.

Аліса відклала телефон і подивилася на свої руки. Вони були спокійні. Не тремтіли. Але всередині знову натягнулася та сама струна — тонка, невидима, тривожна.

«Ось так це і виглядає», — подумала вона. - «Втілена пауза».

Вона підвелася з лавки і пішла далі у своїх справах, несучи цю паузу всередині, як щось крихке і водночас важке.

Після аптеки Аліса не поїхала одразу додому.

Вона зайшла в торговий центр, тому, що там було світло, тепло і багато людей. Там легше було не чути власні думки. Ескалатори їхали вгору й униз, хтось купував каву, хтось приміряв взуття, хтось сварився по телефону — життя рухалося, і їй здавалося важливим бути всередині цього руху, щоб не застрягти на місці.

Телефон лежав у кишені довгого плаща. Вона знала, що там тиша. Але рука все одно тягнулася упевнитись.

У примірочній великого магазину вона роздяглась до білизни й подивилася на себе в дзеркало. Обличчя спокійне. Плечі рівні. Погляд — зібраний.

Еліс. Навіть тут.

Вона автоматично почала готуватися, як перед зустріччю:

волосся — розчісати,
губи — зволожити,
постава — випрямити.

І в голові, як завжди, пішла її власна мантра. Вона знала правила напам’ять.
Повторювала їх щоразу, перш ніж зустрітись з клієнтом:

«Я не цілуюсь».
«Тільки з презервативами».
«Фотографувати не можна».

Ці фрази були не просто правилами.
Вони були її каркасом.
Її способом не зникнути остаточно. Хоча іноді вона порушувала перші два правила. Коли це добре оплачувалось. 

Вона вийшла з примірочної, купивши довгу чорну сукню з розрізами. Кежуал. Пройшлася поверхами, піднялась у фудкорт, купила каву. Стояла з паперовим стаканчиком біля панорамного вікна, дивилася, як унизу хтось сміється, хтось поспішає, хтось обіймається — і відчувала дивну роздвоєність.