День десятий. Тріщина

Ранок

Аліса прокинулася. Це було те дивне пробудження, коли тіло вже тут, а свідомість ще тримається за сон, і перша думка виникає не з голови, а десь з середини грудей — тепла, нетерпляча, майже радісна:

Влад.

Вона потягнулася до телефону, не відкриваючи очей.
Пальці на дотик знайшли екран, натиснули кнопку. Світло різонуло по повіках.

Повідомлень не було.

Вона сіла в ліжку, підтягнувши ковдру до грудей. Кімната була тиха, застигла в сірому ранковому світлі. За вікном повільно повзли машини, десь гавкнув собака, але всередині її простору панувала порожня, дзвінка тиша.

Вчора він не писав. Окрім того короткого повідомлення про навушники. І все.

Вона відкрила месенджер. Зайшла в їх чат. Погляд ковзнув по вчорашніх словах, ніби по слідах на піску:

«Збережу їх для тебе. Приходь, коли зможеш. Спишемось».

Востаннє в мережі — учора ввечері. Вона оновила сторінку. Нічого не змінилося.

У грудях щось повільно стиснулося — не боляче, але важко, ніби туди поклали камінь. Знайоме відчуття, якого вона боялася впізнавати: тривога без логіки, без причин, без права на існування — але така реальна, що її неможливо ігнорувати.

Страх бути покинутою. Він ще не став панікою. Він тільки прокидався.

Вона поклала телефон на ліжко і подивилася на свої руки. Трохи тремтіли. Серце билося швидше, ніж мало б зранку, без кави, без руху, без приводу.

Але ж усе тільки почалося. І вчора їй було так тепло. Так спокійно. Так справжньо.

Вона торкнулася грудей, ніби могла перевірити, чи те тепло ще там. І в цю мить усередині прозвучала думка, проста і страшна у своїй чесності:

«Мені не все одно. Мені дуже не все одно.».

Вона сиділа так кілька хвилин — з телефоном поруч, з ранковим світлом на стінах, із цією новою, крихкою правдою в собі.

І відчувала: десь усередині щось уже тріснуло. Тихо. Але назавжди.

*****

Зустріч з Рітою

Вони зустрілися ближче до обіду.

Невелике кафе у центрі, де завжди напівтемно, навіть удень. Тут пахло кавою, старим деревом і чимось таким, ніби приміщення пам’ятало більше історій, ніж хотіло б. Аліса прийшла раніше, сіла за столик біля вікна, поклала телефон екраном донизу й одразу пошкодувала про це. Їй хотілося бачити його. Контролювати. Перевіряти.

Ріта з’явилася без поспіху, у своїй звичній куртці, з волоссям, з якого стирчать рожеві пасма. Вона виглядала зібраною, приземленою — з тих жінок, які завжди знають, де в них гроші, ключі й запасний план.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала, — сказала вона замість привітання, сідаючи навпроти.

Аліса криво усміхнулася.

— Можна подумати, що це щось нове.

Ріта уважно подивилася на неї, складаючи картину.

— Ні. Це інше «не спала».

Офіціант підійшов, вони замовили каву з тістечками. Аліса капучино, без цукру. Ріта — американо з молоком. Все, як завжди.

— Що з тобою? — запитала Ріта тихо, коли офіціант відійшов. — Ти ніби… без шкіри.

Аліса знизала плечима, дивлячись у вікно.

— Просто втомилась.

— Не бреши мені, — спокійно сказала Ріта. — Ти так виглядаєш тільки тоді, коли хтось заліз туди, куди ти нікого не пускаєш.

Аліса стиснула пальці навколо чашки. Гаряче. Добре. Реально.

— Я з кимось познайомилась, — сказала вона нарешті.

Ріта не здивувалася. Навіть не підняла брови.

— І?

— І він… нормальний. — Це слово прозвучало дивно, майже смішно. — Не клієнт. Не гра. Просто людина.

Ріта повільно кивнула.

— Найгірший варіант.

Аліса різко подивилася на неї.

— Дякую за підтримку.

— Я серйозно, — сказала Ріта, не відводячи погляду. — З нашим життям це завжди найнебезпечніше. Бо з клієнтами все зрозуміло. А тут — ні.

Вони замовкли. Підійшов офіціант. Кава принесла коротку паузу, але не полегшення.

— Ти вже закохалась? — спитала Ріта прямо.

Аліса відкрила рот, щоб відповісти автоматичне «ні», але слова застрягли.

— Я… — вона замовкла. — Я не знаю.

— Знаєш, — м’яко сказала Ріта. — Просто не хочеш це вимовляти.

Аліса відчула, як усередині все стиснулося.

— Він сьогодні не пише, — сказала вона тихо. — І вчора майже не писав. І я розумію, що це нічого не значить. Але…

— Але тебе вже трусить, — закінчила Ріта. — Бо ти залипла в ньому.

Аліса кивнула. Повільно. Не заперечуючи.

— Знаєш, що найгірше? — продовжила Ріта. — Ти не умієш бути «наполовину». Ти або підеш у це з головою, або почнеш рвати себе, щоб нічого не відчувати.

— Я вже рву, — тихо сказала Аліса.

Ріта зітхнула.

— Тоді будь чесна з собою. Ти не вмієш відпускати почуття. Ти вмієш тільки або тримати, або знищувати.

Аліса опустила очі. Слова влучили точно.

— Я боюся, — сказала вона. — Боюся, що він зникне. І тоді…

— Тоді ти підеш у роботу, — сказала Ріта. — У алкоголь. У все, що допоможе не відчувати. Я ж тебе знаю.

Аліса гірко усміхнулася.

— А що, якщо я не хочу так?

Ріта подивилася на неї довго. Уважно. Майже ніжно.

— Тоді тобі буде боляче, — сказала вона. — По-справжньому. Без анестезії.

Аліса відчула, як у грудях знову ворухнулася та сама тріщина. Вона ще не розламала її навпіл, але вже дала зрозуміти: шляху назад не буде.

Телефон у кишені завібрував. Робочий.
Аліса різко дістала його.

Робоче повідомлення від клієнта.

Вона видихнула — і не зрозуміла, відчуває полегшення чи розчарування.

— Ти ж підеш сьогодні працювати, — сказала Ріта, більше стверджуючи, ніж питаючи.

— Так, — відповіла Аліса після паузи. — Мені треба гроші. Завжди.

Ріта кивнула.

— Тільки пам’ятай: якщо ти зламаєшся, — це буде не через нього. А через те, що ти вперше дозволила собі відчувати.

Аліса мовчки кивнула. Вона це вже знала.

*****

Еліс

Аліса вийшла з кафе і одразу відчула, як щось у ній закривається.