День дев'ятий. Влад, ніч і ранок

Аліса сиділа на кухні, тримаючи чашку з чаєм, який вже охолов. Влад сидів навпроти, пальці постукують по столу — тихий, нервовий ритм, який він сам не помічає. 

Його обличчя втомлене: легкі тіні під очима, щетина, волосся розпатлане. Він не красень з обкладинки — високий, трохи сутулий від безкінечних годин за комп’ютером, але в очах щось спокійне й уважне, що не дає відвести погляд.

— Розкажи про себе, — сказала Аліса тихо. — Не ті дрібниці, що в повідомленнях. Справжнє.

Влад усміхнувся кутиком рота — іронічно, ніби над власною долею.

— Справжнє... Гаразд. Я не герой. Девопс — це не мрія, це просто робота, за яку платять, і це дає ілюзію контролю. Коли код працює — все логічно. А в житті логіки немає.

Він ковтнув чаю, подивився у вікно.

— Батьки розлучилися, коли мені було вісімнадцять. Тато пішов до іншої — тихо, без скандалів, просто одного дня його речі зникли з шафи. Мама... Вона не витримала. Спершу плакала ночами, потім почала зриватися на мені. Кричала, що я схожий на нього, що я теж піду, що я нічого не вартий. 

Іноді била — не сильно, долонею по щоці, але так, щоб боліло не тільки обличчя. Казала: «Ти мене кинеш, як і він». Я не кидав. Мені було вісімнадцять, я тільки вступив до універу, працював ночами, щоб хоч якось вистачало. Але вона бачила тільки себе.

Він говорив спокійно, але пальці стиснули чашку сильніше.

— Я навчився бути тихим. Не сперечатися. Вибачатися заздалегідь. Антидепресанти почав пити два роки тому — після вигоряння через роботу, розставання з минулою своєю дівчиною, яку я кохав. Але не склалося. Тому я боюся близькості, бо знаю, як швидко тепло може перетворитись на біль. Боюся, що якщо відкриюся — мене знову звинуватять у тому, що я просто є. І думаю, якось не так.

Аліса слухала, не перебиваючи. Вона бачила, як важко йому вимовляти ці слова — ніби витягує з себе старі уламки.

— Але з тобою... З тобою я не хочу ховатися. Ти просто є. І це лякає, але й тягне.

Він подивився на неї прямо — в очах вразливість і тиха рішучість.

— Знаєш, я граю на гітарі, коли голова гуде. Погано граю, але допомагає. І ще люблю старі пісні — Radiohead, Nirvana. Бо вони теж про те, що всередині все не так просто. Послухаємо?

Аліса простягнула руку, торкнулася його пальців. Вони були теплими, трохи тремтіли.

Чай давно охолов. Вони сиділи мовчки, і слухали пісні, які він вмикав у застосунку на телефоні. Потім Влад встав, підійшов до вікна. За склом миготіли вогні міста.

— Ходімо спати? — спитав він тихо. — Просто спати. Якщо хочеш.

Аліса кивнула.

Вони лягли в її ліжко — не роздягаючись повністю. 

Кімната була напівтемною, лише слабке світло ліхтаря з вулиці просочувалося крізь штори, малюючи м’які смуги на стелі. Спершу лежали на відстані, ніби перевіряли межі нового простору. Повітря між ними було густе від невимовленого та від теплої присутності.

Влад обережно простягнув руку — не обійняв, а просто поклав долоню їй на талії, поверх тонкої тканини футболки. Його дотик був легким, майже невагомим, ніби він боявся, що дівчина під його пальцями виявиться крихкою. 

Аліса відчула тепло його долоні — воно повільно розтікалося по тілу, розтоплюючи холод, який жив в ній роками. Вона притулилася спиною до його грудей. Його тіло було твердим, але не напруженим — просто присутнім. Вона відчула, як його дихання торкається її потилиці: тепле, трохи нерівне. Серце в нього билося швидко, і цей ритм віддавався в її спині, ніби нагадував: він теж живий, теж боїться.

Аліса повернулася до нього обличчям. У темряві, що осяювалась ліхтарями з вулиці, його очі блищали — близькі, уважні. Вона підняла руку, провела пальцями по його щоці, по щетині, яка ледь кололася. 

Він завмер, ніби вбирав цей дотик. Потім повільно нахилився і торкнувся губами її лоба — не поцілунок, а просто тепло губ на шкірі. Вона відчула, як по тілу пробігла дрібне тремтіння від того, що цей дотик був без вимоги, без ціни, але напрочуд ніжний.

Вони умощувались. Вона притиснулася ближче, поклала голову йому на груди. Під вухом — його серце, яке поступово сповільнювалося, ніби заспокоювалося від її близькості. Його рука ковзала по її спині — повільно, ніби малювала невидимі лінії, вивчаючи контури. Вона відчувала запах його шкіри — легкий, чистий, з ноткою кави й чогось свого, чоловічого.

Вони не цілувалися по-справжньому. Не тому, що не хотіли — бажання було, тихе й глибоке, тепло, що розливалося в животі. Але воно чекало. Замість цього Влад провів губами по її волоссю, вдихаючи запах шампуню й сигарет, який все ще тримався на пасмах. 

Аліса підняла голову, торкнулася губами його ключиці — ледь, ніби пробувала смак шкіри. Він здригнувся, але не відсахнувся. Його рука сильніше притиснула її до себе.

Вони лежали так довго, переплівши ноги, руки, дихання. Іноді він цілував її в чоло, в щоку, в кутик рта — маленькі, ніжні дотики, які були важливішими за будь-яку пристрасть. Вона гладила його по волоссю, по потилиці, відчуваючи, як він розслабляється під її пальцями, як напруга йде з плечей.

Ближче до ранку Влад прошепотів у темряву, губами біля її вуха:
— Я довго не спав з кимось просто так. Боявся, що засну — і прокинуся сам.

Його голос був хрипким від емоцій, і від цього шепоту по шкірі Аліси пробігли мурашки.

— Я теж, — відповіла вона, притискаючись ще ближче.

Вони заснули тільки під ранок, коли за вікном почало сіріти. І трималися за руки навіть уві сні — пальці переплетені міцно, ніби боялися, що якщо відпустять, все розчиниться. Тіло до тіла, тепло до тепла, без слів, без поспіху. Просто двоє людей, які вперше дозволили собі бути не сильними, а просто близькими.

Влад прокинувся першим. Лежав, дивлячись на Алісу, яка спала поруч, і відчував знайомий тиск у грудях — важкий, безпричинний, тривожний. Він тихо встав, пішов на кухню, заварив каву. Руки тремтіли, трохи кави розлилось на стіл.