День восьмий. Відповідь

Вона прокинулась наступного вечора від дзвінка. Світло ліхтарів за вікном було, густим, і Алісі здалося, ніби день так і не наважився початися. Голова гуділа, рот пересох, язик здавався чужим. Голова гуділа, рот сухий, серце билося, наче після марафону. Хоча чому після... 

Телефон завібрував десь поруч. А вона просто деякий час слухала цей звук, ніби він був частиною її пульсу. На екрані світилось його ім’я. Влад.

Вона сіла повільно, тримаючись за край ліжка. Кімната виглядала так, ніби тут давно не було людини: розкидані речі, порожні пляшки, чашка з висохлим дном кави. Повітря було важким, несвіжим, із присмаком вчорашніх рішень.

– Ти де зараз? – спитав він. Фрази були короткі, ніби він відрізав зайве. Але в голосі не було байдужості. Там була напруга. І тривога.
– Дома, – прошепотіла вона.

Кілька секунд тиші. Вона чула, як він дихає.

— Я приїду. Диктуй адресу.

У неї не було часу подумати. Не було паузи, щоб злякатися або сховатися за жартом. Слова самі вийшли з рота — адреса, поверх, код. Вона продиктувала все так, ніби це було не рішення, а рефлекс.

Аліса стояла посеред кімнати, тримаючи телефон у руці, і тільки тоді зрозуміла, що зробила. Серце вдарилося об ребра сильніше. Вона спробувала зібратися — але не встигала.

Не встигла ані сховати хаос, не встигла провітрити, ані привести себе до ладу. Вона не встигла нічого. Тільки прочитати ті повідомлення, які відправляла йому вночі. А там було все, що затуманений алкоголем та стимуляторами мозок жінки з порожнечею всередині тільки міг придумать. Їй стало соромно.

А він приїхав.

У двері подзвонили. Вона відкрила одразу, не дивлячись у вічко. І побачила його.

Він стояв на порозі У розтібнутій куртці, ніби збирався або зайти, або піти — і ще не вирішив. Його очі одразу знайшли її обличчя. В очах була турбота. Інтерес. Увага. Але не відраза.

І цього виявилося достатньо.

Вона розплакалась майже одразу. Сльози вийшли різко, без попередження. Вона сіла просто на підлогу, підібгавши ноги, поклала голову на коліна й почала говорити. Все. 

Про свої почуття до нього.
Про клієнтів.
Про гроші.
Про таблетки з аптеки.
Про стимулятори і вино.
Про порожнечу, яка з’їдає зсередини.

Фрази лились з неї крізь сльози. Без структури. Без логіки. Без спроби виглядати краще. Слова сипались, плутались, повторювались. Деякі з них вона вимовляла вперше в житті.

Він слухав. Довго. Не перебивав. Не обіймав. І взагалі не торкався її. Просто сидів поруч на підлозі коридора, спиною до стіни, так близько, що вона відчувала його присутність, але не його втручання. Він давав їй простір. І це було найважливіше.

Коли вона замовкла, між ними повисла тиша. Було чутно, як за вікном проїжджають машини. Як десь у сусідів працює телевізор. Як вона дихає — нерівно, уривками. Вона чекала: зараз він встане і піде. Але він залишився.

– Я не знаю, як з цим жити, – нарешті сказав він. – Я не знаю, чи зможу прийняти це все.

Вона кивнула, витираючи очі.

– Я теж не знаю.

Він обережно поклав руку їй на плече. Не притиснув. Просто поклав.

— Але я не йду. Ти подобаєшся мені. Яка є.

І ці слова впали в неї, як ковток повітря після довгого занурення у крижану воду.
Вперше за довгий час вона відчула: вона не сама.

— Чому ми сидимо на підлозі? — з трохи ніяковою усмішкою спитала Аліса.

Її голос був тихий, ніби вона боялась порушити щось крихке, що раптом з’явилось між ними.

Влад озирнувся навколо, ніби тільки зараз помітив кімнату.

— Мабуть, тому що у нас не було наснаги йти кудись у більш зручне місце, — сказав він після паузи. — Але ми можемо це зробити просто зараз.

Він підвівся і простягнув їй руку.
Рух був простий, без пафосу, але в ньому було щось дуже уважне — запрошення, а не вимога.

Вона прийняла її.

Її пальці були холодні. Його — теплі. Коли він допоміг їй підвестись, у неї на мить закрутилась голова — не від руху, а від усвідомлення, що поруч є хтось, хто не зникає.

— Хочеш чаю? — спитала вона вже на кухні. — У мене є печиво.
Вона зробила паузу, набираючи повітря.
— І… можна тебе попросити обійняти мене? Якщо тобі це ок.

Влад усміхнувся — трохи криво, по-людськи.

— Чаю хочу. Особливо з печивом. Обійняти теж можу. Тобі — до чаю чи після?

Вона видихнула.
Цей жарт не розрядив напругу — він зробив її безпечною.

- Зараз, - відповіла Аліса.

Він обійняв її не одразу. Спершу просто наблизився, ніби перевіряв, чи вона не відсахнеться. Його руки лягли їй на спину обережно, без тиску. Дотик був теплий, живий, не впевнений у собі — і саме тому справжній.

Вона спершу завмерла.

Її тіло звикло до іншого типу обіймів — тих, що беруть, стискають, фіксують. Тут не було захвату. Не було вимоги. Був простір.

Через кілька секунд вона видихнула і дозволила собі обійняти його у відповідь та спертися на нього. Не впасти — саме спертися. Її лоб торкнувся його плеча, і в цю мить щось усередині неї здригнулося, ніби довго тримана напруга нарешті знайшла, куди стекти.

Їй стало тепло. Зовсім трохи збуджено. Але основний почуттям було просто тепло. Ніби від нього, але воно йшло зсередини неї. Це було дивно.

Вона відчула, як він дихає. Як трохи сильніше обхоплює її спину, але все ще не замикає коло, залишаючи їй можливість відійти.

І раптом вона зрозуміла: їй не хочеться йти з його обіймів.

Сльози з’явилися несподівано. Вона не ридала — вони просто текли. Її тіло згадувало щось дуже давнє — обійми без ролі, без функції, без ціни.

Влад стояв нерухомо. Він відчував її напругу — не як щось небезпечне, а як крихкість, яку легко зламати необережним рухом. Він боявся зробити зайве. Боявся перетворити цей момент на щось, чого вона не просила.

Він усвідомлював, що тримає в руках не «жінку з історією», не драму, не виклик. Він тримав людину, яка втомилась виживати.