День сьомий. Порожнеча

Аліса почала день з пива.

Холодна банка дзенькнула об край столу, коли вона поставила її поруч із ліжком. Вікно було затягнуте сірою мрякою, світло не проривалося всередину, і здавалося, що день не починається — він просто повзе, як хвороба.

Пиво було гірким, але знайомим. Вона ковтала повільно, без жодного смаку, більше заради ритуалу, ніж заради відчуття. Через деякий час відкрила вино. Скло пляшки було прохолодне, руки тремтіли, і вона ловила шийку обома долонями, ніби тримала щось єдине стабільне в цьому ранку.

Вона взяла телефон.

Пальці кілька секунд зависли над екраном, перш ніж набрати:

«Я скучила, ти подобаєшся мені, я хочу тебе. Хочу бути поруч. Скажи хоч щось».

Повідомлення пішло. Сіра галочка блимнула, як маленька іскра на темному небі.

Але відповіді не було. Не прочитано. Абонент був в мережі нещодавно. 

Спершу вона сиділа, втупившись в екран, не рухаючись. Потім почала перевіряти кожні кілька хвилин. Потім кожні кілька секунд. Час для неї не рухався, а стояв поруч і дивився на неї.

Минуло п’ять хвилин.
Десять.
Пів години.
Година.

У тиші порожньої квартири її дихання звучало занадто голосно. Аліса сповзла на підлогу, обійняла коліна, притиснувшись спиною до холодної стіни, і відчула, як усередині починає розростатися чорна діра порожнечі.

Порожнеча не приходить різко. Вона завжди поруч і готова прийти і вчепитись в горло. Вона наростає повільно, заповнює, переливається всередині тебе. Вона забирає спершу тепло, потім думки, потім спогади про те, навіщо взагалі вставати з підлоги.

Вино текло по горлу, розмиваючи гострі краї реальності, але діра ставала тільки ширшою. Здавалося, вона дихає замість неї. 

Телефон мовчав. Вона не потрібна. Вона не варта уваги. І, мабуть, ніколи не буде варта. Навіщо їй краса і таке життя? Навіщо все?

Потім подзвонив знайомий. Голос у трубці був надто жвавим, надто гучним.

— Крихітко, є смачнющий порошок. Заїдь, відвиснемо. Я ж знаю, ти не відмовишся.

Вона навіть не думала. Вона погодилась одразу.

Бо іноді здається: легше стерти себе, ніж витримати ще хоч трохи тиші наодинці з порожнечею, яка зжирає заживо. 

Таксі, вечірнє місто. Вогні вітрин, непрацюючі світлофори. Лайка таксиста на незграбних пішоходів. 

Пізніше ніс горів, серце билося швидко й нерівно, думки розліталися, як уламки скла по бетонній підлозі. У кімнаті було задушливо, повітря густе, світ ламався на фрагменти. 

Знайомий щось розповідав, сміявся, показував щось у телефоні. Вона сиділа в кріслі, автоматично кивала, не чуючи жодного слова, ковтала пиво, заїдаючи чипсами, ніби її тіло існувало окремо від неї. Вона усе одно відчувала порожнечу. Вона була відгалужена від світу.

Робочий телефон раптово завібрував.

Повідомлення. Клієнт, звісно ж.

Вихідного не буде. Жадність завжди перемагає. Особливо коли ти вже “така, як треба”.

«Є година? Зараз. Оплата готівкою».

Вона підвелась і пішла до дзеркала в коридорі. Очі червоні, зіниці розширені, обличчя бліде, ніби з нього змили всі кольори. Вона дивилась на себе і знала:

«Я не можу. Але я все одно піду».

Вона набрала:

«Якщо вас влаштує пʼяна повія — я зараз приїду)»

Відповідь прийшла майже миттєво:

«Приїжджай.»

- Коль, мені треба їхать. Робота, вибач. - Крикнула Аліса в кімнату.

- Без питань, крихітко. Я розумію. Якщо що, телефонуй.

Аліса викликала таксі.

У машині світ за вікном був плаский і чужий, ніби декорація до життя, в якому її більше немає.

Після клієнта вона стояла в ліфті, дивлячись на гроші. Папір здавався важким. По обличчю текли сльози. Вона не витирала їх.

І тихим, зриваючимсь в істерику голосом, вона прошепотіла в порожнечу ліфта:

— Я зникаю.