День п’ятий. Дзеркало

Вони зустрілися надвечір. Маленька кав’ярня на розі двох вуличок в центрі, де завжди пахло корицею і старими книжками. За вікном йшов дощ — не сильний, але впертий, той, що просто тримається у повітрі, наче думка, яку не вдається вигнати.

Влад прийшов раніше. Вона побачила його крізь скло: він сидів біля вікна, тримаючи чашку двома руками, ніби грів не тальки пальці, а усього себе цілком. Вона затрималась на мить перед входом. Зробила вдих. У неї з’явилось дивне відчуття, ніби вона йде не в кав’ярню на побачення, а в простір, де її бачать справжньою.

Він усміхнувся, коли помітив її. Так, як усміхаються люди, яким не треба нічого доводити.

Вони знову  говорили про дрібниці. Про погоду, що зіпсувалась. Про те, що в місті почало рано темніти. Про фільм, який він подивився вночі. Але між цими словами було щось інше — невимовне, тягуче, як напруга в повітрі перед грозою.

Влад довго дивився на неї, не перебиваючи думку, яку вона висловлювала. Вона відчула цей погляд ще до того, як він заговорив.

– Ти іноді дивишся так, ніби тебе тут немає. Ніби частина тебе зачинена в іншій кімнаті.

Вона не одразу зрозуміла, що він говорить про неї. Слова повільно дійшли, ніби проломили якусь тонку захисну оболонку.

Аліса відвела очі. Подивилась на стіл, на свої пальці, на краплю кави, що розлилася по блюдцю.

Влад бачив те, чого не бачили клієнти. Вони дивились на форму, на поверхню, на роль. А він дивився туди, де ролі закінчувались. Він бачив у ній її другий шар.

Усередині Аліси піднялася хвиля відчуття, що вона стоїть перед дверима, за якими схована правда, і він щойно торкнувся ручки зі зворотнього боку.

Аліса хотіла сказати:

«У мені є незручна правда. Я секс робітниця. Я роблю те, про що тобі краще не знати. Я живу в світі, який не вписується в твої уявлення про нормальність. Я не та, за кого ти мене приймаєш».

Ці слова були в неї в голові чіткими, як текст на екрані. Але в горлі вони перетворилися на тісний вузол. І вона просто відповіла:

– Мабуть, це втома.

Влад кивнув. Не заперечував. Не тиснув. Але його погляд не змінився. Він не відпустив цю тему для себе. Він ніби прийняв її відповідь як поверхню, знаючи, що під нею є щось іще. А може їй це тільки здалося.

Вони сиділи мовчки деякий час. Дощ малював криві лінії на склі. У кав’ярні хтось розмовляв, дзенькали чашки, звучала тиха музика. А в Аліси всередині було тихо і дуже голосно водночас.

Вона дивилась на Влада та думала, що відтепер боїться його цього погляду. Бо саме він був здатен розкрити двері в ту іншу кімнату, де лежала правда про неї. 

Потім вони вийшли на вулицю. Дощ посилився. Влад запропонував парасольку, але вона відмовилась. Аліса йшла поруч, відчуваючи, як краплі торкаються обличчя, волосся, шиї. Вона не ховалась. Їй чомусь було важливо відчути цей холод.

Він розповідав щось про свою роботу, про рваний день, про помилки в коді, які ніяк не знаходились. Вона слухала, посміхалась, але думки повертались до того, що сталося в кав’ярні. До його слів. До її мовчання.

Вона думала про те, як довго зможе так жити. Як довго зможе носити дві версії себе і робити вигляд, що вони не конфліктують. Як довго витримає цей погляд, який не вимагає, але бачить.

Коли вони прощалися біля метро, він ніби затримався на секунду довше. Подивився на неї уважно, без слів. У цьому погляді не було претензії. Була присутність.

Вона пішла додому пішки, повільно, крізь дощ і світло ліхтарів. У вікнах будинків хтось вечеряв, хтось дивився телевізор, хтось сварився. Життя йшло поруч, але вона була всередині іншого процесу — тихого, складного, небезпечного. Серед своїх думок, приправлених страхом.

Вдома вона зняла мокрий одяг, сіла на край ліжка і довго дивилась в нікуди. Перед очима знову й знову виникав той його пронизливий погляд. Уважний. І від цього було страшніше, ніж від будь-яких запитань.

Аліса довго не могла зрозуміти, що саме з нею відбувається.

Це не було схоже на кохання, про яке пишуть у книжках. Не було тієї солодкої ейфорії, від якої паморочиться голова. Не було бажання володіти, прив’язати, втримати. Було інше — тонке, тривожне відчуття, ніби її бачать без дозволу.

Влад нічого від неї не вимагав. Він не хотів пояснень, не тиснув, не ставив умов. Його увага була тихою, неагресивною, без підтексту. Саме це і лякало.

Вона звикла, що інтерес завжди має ціну. Що за поглядом слідує очікування. Що за близькістю стоїть вимога. А тут нічого не вимагали і не чекали. Просто дивилися. Просто слухали. Просто були поруч.

Їй здавалося, що поруч із ним вона поступово перестає зникати. І це було небезпечно. Бо якщо це не закоханість — тоді що? А якщо це початок чогось живого — чи має вона право це приймати?

Вона не боялася втратити його, ще ні. Вона боялася втратити той тонкий захист, який будувала роками. Боялася, що поруч із ним доведеться бути живою і справжньо. Зі всією своєю історією. З усією правдою. А вона зовсім не знала, як це.

І саме тому його погляд так тривожив. Бо в ньому не було сліпоти. А вона ще не знала, чи готова, щоб її бачили. Водночас Аліса розуміла, що більше не може сховатися за ролями так, як раніше. У її житті з’явився хтось, для кого вона не була функцією. І тепер ця правда чекала свого часу.

У ту ніч вона довго не могла заснути. Лежала, слухаючи дощ за вікном, і думала про ту кімнату всередині себе, де лежала її справжня історія.