День третій. Порожнеча

Клієнт був швидким. І це було добре. Готель. Ключ-картка. Запах парфуму й кондиціонеру. Механіка знайомих рухів та доторків. Час, який завжди ніби стискається в одну пляму, де немає подій — лише процес. Вона давно звикла до цього алгоритму: тіло знає, що робити, воно працює автономно, душа ж мовчить.

Так було завжди. Але не цього разу. Усередині не було тиші. Усередині була порожнеча — інша, глуха, як вакуум. Ні болю, ні огиди, ні навіть звичного відсторонення. Лише відчуття, ніби щось вийняли і не поставили нічого на заміну.

Вона дивилася у стелю готельного номера і думала не про клієнта, не про гроші, не про те, що ще треба купити на вечерю. Вона думала про Влада. Про його вчорашнє ранкове «спав погано, бо снилася ти». Про те, як кумедно він іноді пише. Про те, що він не питає її ціну.

Коли все закінчилося, вона підвелася майже одразу. Душ. Гаряча вода по шкірі, ніби спроба стерти з себе секс з випадковим чоловіком. Вона терла себе рушником довше, ніж зазвичай, аж поки з’явилось легке печіння. Фізичний дискомфорт був приємнішим за те, що розливалося всередині.

Вона взяла гроші. Коротке «до побачення». Ліфт. Хол. Вулиця.

І тільки вийшовши назовні, під холодне повітря й шум машин, вона відчула, як її накриває. Відсутністю емоції. Порожнечею.

Вона дістала телефон. Довго дивилася на екран. Потім написала:

«Я скучила».

Натиснула надіслати.

І в той самий момент відчула себе зрадницею. Бо щойно трахалась з іншим. Але ж це робота... Бо вона — інді. Може вона не має права на такі повідомлення і на особисте життя взагалі...

У ній наче одночасно існували дві жінки. Одна — та, що стояла на тротуарі з холодними пальцями й грудкою в горлі. Інша — та, яка знає правила гри, контракти без підписів, мовчазні домовленості з собою: не плутати світи. І... вона зрадила цю другу.

Телефон завібрував майже одразу.

«Я теж скучив».

Від цих слів їй стало ще гірше. Бо у цих словах не було фальші. Вони були справжні.

Вона пішла пішки, навмання. Місто текло повз, як декорація серіалу. Люди сміялися, говорили по телефону, сварилися, вигулювали собак, трималися за руки. Усе це існувало десь поруч, але не з нею. Їй здавалося, що вона прозора.

Усередині раптово ворушився сором. Не яскравий та гострий, а тупий і ніби густий. Вона знала: якщо він дізнається, як вона заробляє, він піде. Просто тихо закриє двері навіть без звинувачень. І це буде кінець того її світу, який щойно почав складатися.

Вона сіла на лаву біля зупинки. Довго дивилася на свої руки. Вони були звичайні. Такі самі, як у всіх. Але саме цими руками вона керувала свої два різні життя.

Їй раптом стало страшно. Через те, що вона вперше за довгий час не знала, хто вона. 

Влад написав ще:

«Як твій день?»

Вона не відповіла одразу. Не могла підібрати жодного слова, яке не здавалося б брехнею.

Їй хотілося сказати:
“Я зараз порожня.”
“Я боюся.”
“Я щойно була з іншим і мені боляче від того, що постійно думаю про тебе.”

Але вона написала лише:

«Втомилась».

Це було найменш небезпечне з усього, що вона відчувала.

Ввечері, вдома, вона сиділа на підлозі з чашкою холодного чаю. Не вмикала світло. Темрява була простішою — у ній не видно облич.

Їй здавалося, що всередині не просто пусто. Наче її розібрали на деталі і не зібрали назад. Вона відчувала кожну клітинку тіла, але не відчувала себе в цьому тілі.

Телефон лежав поруч. Влад написав:

«Я думаю про тебе».

І від цих слів їй хотілося заплакати. Від того, що вона не має права на це щастя.

Вона лежала на підлозі, дивлячись у стіну, і вперше чесно поставила собі питання, від якого раніше тікала: чи можна будувати щось живе, стоячи на краю порожнечі?

Вона не знала відповіді. Але знала інше — якщо так піде далі, вона або зламається, або зрадить когось. Можливо — себе.

За вікном проїхав трамвай. Десь хтось сміявся. Місто жило. А вона лежала на холодній, твердій підлозі і думала, що найстрашніше — це не біль. Найстрашніше — це коли всередині стає порожньо саме тоді, коли починаєш відчувати.