День другий. Два світи

Вранці вона прокинулась від повідомлення від нього: «Добрий ранок. Спав погано, але я не жалкую, бо снилася ти)».

Аліса довго дивилась на екран, з наївною, щирою усмішкою. Ні, їй не було смішно. Було дивно. Так дивно, що аж трохи боляче. Хтось не просто згадав її — вона прийшла до нього уві сні.  Як образ, що викликав щось, що не дає спати. 

Вона притисла телефон до грудей, ніби хотіла перевірити — це справді з нею відбувається, чи вона знову щось вигадує, бо давно не дозволяла собі відчувати тепло. Серце відреагувало швидше за розум. Воно зігрілося. І в цю секунду Аліса зрозуміла: саме цього тепла їй завжди бракувало найбільше.

Він написав ще щось — дрібне, буденне, про каву, про погоду, про те, що за вікном сірий ранок, а треба йти на роботу. Але для неї важливим було не це. Важливою була сама інтонація. Спокійна. Неспішна. Без очікування відповіді з умовами та тарифами на послуги.

Його звали Влад. Двадцять чотири. Трохи старший за неї. Але у ньому було щось зібране, трохи втомлене, ніби він давно жив не на свій вік. Він працював девопсом — слово, яке для Аліси звучало як назва хвороби або секти. Вона чесно не знала, що це таке. Але кивнула сама собі: з’ясує. Погуглить. Бо не хотіла виглядати поруч із ним такою, якою її звикли бачити інші — порожньою оболонкою без бекграунду.

Їй раптом захотілося бути цікавою. А цікавою — зі своїми питаннями, знаннями, інтересами та хобі. Це бажання було новим і трохи лякало.

Вона встала з ліжка, пішла на кухню, поставила чайник. Кімната була ще напівтемна, холодна, з запахом нічного повітря. Вона ходила босоніж, відчуваючи підлогу, ніби перевіряла — чи вона все ще тут, у своєму тілі, у цьому світі.

І саме тоді задзвонив інший телефон. Робочий.

Вона навіть не здригнулась. Рука сама потягнулась до нього — автоматично, відпрацьованим рухом. Екран світився чужим номером, без імені, без історії.

— Алло, — сказала вона рівно, вже іншою інтонацією.

Чоловічий голос. Трохи нервовий. Трохи хрипкий. Стандартний набір запитань, від яких у неї давно виробився «автовідповідач»:

— На котру годину?
— Умови?
— Яка вартість?
— Який район?

Вона відповідала коротко, чітко, без емоцій. Називала цифри, адреси, умови. В цей момент світ перевернувся — або, радше, став на своє звичне місце. Там, де не треба думати про сни, про тепло, про імена. Там, де все має ціну.

Поклавши слухавку, Аліса ще кілька секунд стояла посеред кухні. Чайник закипів, але вона не рухалась. Два телефони лежали на столі, поруч. Один — з повідомленням від Влада. Інший — з холодним дзвінком реальності.

Два світи. Паралельні. Несумісні.

Вона знала цю мить надто добре. Коли щойно дозволила собі повірити, що може бути інакше — і одразу отримала нагадування: ні, не може. Принаймні не зараз. Принаймні не повністю.

Вона заварила собі чай, сіла, обхопивши чашку руками. Тепло кераміки обпікало долоні, і це було добре. Фізичний біль завжди трохи заземлював. Думки плутались. Усередині з’явилось знайоме відчуття роздвоєння — ніби вона живе одразу в двох світах. В одному — Аліса, якій пишуть «ти мені снилась». В іншому — Еліс, у якої питають ціну й район.

Вона давно навчилась не змішувати ці світи. Це було правилом виживання. Бо якщо дозволити їм перетекти один у інший — зламається щось дуже важливе. Імовірно, вона сама.

І все ж сьогодні це було складніше, ніж зазвичай. Повідомлення від Влада не зникали з екрана її внутрішнього зору. Вони сиділи там, як маленька тріщина. Як питання, на яке не хочеться відповідати.

Вона раптом подумала: а що буде, якщо він дізнається? Не зараз, не сьогодні — колись. Чи зміниться щось у його погляді? Чи залишиться там те тепло, що змусило її усміхнутись зранку?

Ці думки вона відсунула. Зараз не час. Зараз — інший світ.

Вона пішла у ванну, довго дивилась на себе в дзеркало. Обличчя було звичайне, трохи втомлене. Без макіяжу, без маски інді. Просто жінка. Вона торкнулась своєї шиї, ключиць, ніби перевіряла — чи це все ще її тіло, а не робочий інструмент.

Вона механічно відкладала одяг для робочого вечора. Кожна річ мала своє призначення, свою роль. Тут не було місця випадковостям. Інді не імпровізує — вона працює.

А поміж тим сховала телефон із повідомленням у кишеню халата. Ніби це був маленький оберіг. Щось, що можна взяти з собою крізь день, не показуючи нікому.

Вона знала: сьогодні знову буде жити на розрив. Між двома світами, які не мали перетинатися. Між теплом і функцією. Між ім’ям і роллю. І все ж десь глибоко всередині з’явилась думка, від якої стало так страшно, що перехопило подих: а що, якщо ці два світи колись зіткнуться?

Вона не знала, чи готова до цього. Але вперше за довгий час — їй було не байдуже.