День перший. Зустріч

Вона прокинулась раніше, ніж потрібно. Не від будильника — від напруги, яка сиділа в тілі, як тонка струна. Кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти: це тривога чи передчуття.

День був звичайний, але водночас — ні. Вона знала, що сьогодні не буде клієнтів, не буде рахування хвилин і внутрішнього відсторонення. Сьогодні була кава. Просто кава — слово, яке звучало майже нереально у її житті.

Вона довго обирала, що вдягти. Не «робоче», не занадто відверте і не надто закрите. Хотілося виглядати просто — але простота давалась важче за будь-який образ. Вона зупинилась на джинсах, темному светрі й пальті. Волосся зібрала недбало, ніби між іншим. У дзеркалі побачила себе і подумала: ось так виглядає жінка, яка йде на зустріч, а не на роботу.

Вийшла з дому раніше, ніж домовлялися. Краще прийти першою, сісти, видихнути, дати тілу звикнути до простору. Кав’ярня була маленька, кутова, з великим вікном і дерев’яними столиками. Запах кави й випічки огортав м’яко, без нав’язливості.

Вона замовила капучино і сіла біля вікна. Крутила чашку в руках, дивилась, як за склом проходять люди — кожен у своєму темпі, у своєму житті. Їй здалося дивним, що вона — частина цього руху, а не окремий тіньовий сегмент, як зазвичай.

Він запізнився на кілька хвилин. І за ці хвилини вона встигла прокрутити десятки сценаріїв: що він не прийде, що йому не сподобається наживо, що вона скаже щось не те.

Коли двері кавʼярні відчинились, зачепивши музику вітру, вона одразу його впізнала. Не за фото — за поглядом. Той самий: прямий, трохи уважний, ніби він дивився в глибину. Він оглянув зал, побачив її і усміхнувся - стримано і якось по-справжньому.

Він підійшов і сів навпроти.
– Я не помилився, ти і справді носиш у собі океан, – сказав тихо, ніби продовжуючи розмову, яку вони вели давно.

Вона засміялася — легко, без напруги. І в ту мить відчула щось майже забуте: її бачать. Не як тіло, не як функцію, не як роль. Як людину.

Вони говорили про дрібниці. Про каву — що тут вона дивно гірка, але приємна. Про район, у якому вона живе. Про те, як він не любить ранки і завжди виходить з дому в останню хвилину. Слова текли легко, без пауз, без потреби заповнювати тишу.

Іноді вони мовчали — і це мовчання не тиснуло. Воно було як тепла пауза, в якій можна було дихати. Вона ловила себе на тому, що не напружує плечі, не контролює жести, не стежить за кожним рухом. Її тіло було просто тілом, а не інструментом.

Він дивився на неї уважно, але не оцінююче. І це було майже незвично.
– Ти не така, як більшість людей тут, – сказав він.
– А яка? – спитала вона, і сама здивувалась, що їй справді цікаво почути відповідь.
– Ти ніби завжди трохи осторонь. Але не зверху. Глибше.

Вона відвела погляд у вікно. Усередині щось стиснулося. Це було небезпечно — дозволяти комусь бачити так близько. Особливо тоді, коли твоє життя складене з меж і масок.

Вона знала: бути інді — означає жити з постійним страхом викриття. Що хтось дізнається, ким ти працюєш. Що подив зміниться на осуд або на хвору цікавість. Що тепла розмова обірветься одним словом.

Але зараз, у цій кав’ярні, їй хотілося забути про «роботу». Хотілося бути просто жінкою, яка п’є каву і сміється з чужих жартів.

Вони не торкались одне одного. Але коли він нахилився ближче, щоб щось сказати, вона відчула тепло. І зрозуміла: це початок, у якому не буде вигоди, не буде безпеки, але, можлииво, буде справжність.

Коли вони вийшли з кав’ярні, повітря було холодніше. Він запропонував пройтися. Вона погодилась. І, йдучи поруч, подумала: я не знаю, куди це приведе. Але сьогодні я дозволю собі не знати.