День мінус перший. Знайомство

Вона взяла вихідний — і це вже було маленьке свято. Не тому, що планувала щось велике. Просто тіло було втомлене до кісток: пʼять вечорів підряд то один клієнт, то інший. Все уже нило від тієї механіки, а у голові гуло, наче в порожньому перегоні між станціями метро. Тому сьогодні вона дозволила собі не вставати рано, не відповідати одразу на повідомлення і не підганяти себе під чужі бажання.

Квартира пахла вчорашньою кавою. На столі — недопита склянка вина і зім’ятий блокнот. Вона запустила пральну машину, вкинула туди все підряд: рушники, футболку з плямами тонального крему, шкарпетки. Їй хотілося хоч мінімально очистити простір, аби відчути, що день справді інший. Прибирання - воно заспокоює.

Телефон лежав у сусідній кімнаті. Вона вимкнула звук, але через годину все одно пішла його шукати. Не тому, що хтось потрібен — а щоб відчути, що існує ще світ за межами чотирьох стін.

Вона відкрила додаток знайомств. Це був не «робочий ресурс», не оголошення для інді. Звичайна платформа для тих, хто робить вигляд, що шукає кохання. Вона проплатила преміум — іронія: платиш, щоб бачити, хто дивиться на тебе. Маленький психологічний комфорт.

Вона гортала анкети. Обличчя зливалися: одні й ті ж усмішки, банальні «люблю подорожі», «ціную чесність», «легкий на підйом». Всі ніби з одного конвеєра. І раптом — інше фото. Неідеальне: затемнений ракурс, трохи кривий кадр. Але очі… вони дивилися прямо, без прикрас.

Його перше повідомлення було не «привіт, красуне» і не «що робиш у п’ятницю».
«Ти виглядаєш так, ніби тримаєш у собі океан. Можна про нього дізнатись?»

Вона розсміялася. Це звучало пафосно, але по-іншому, ніж усі інші. І відповіла:
«О, і відразу питання на три життя? З чого почати — з хвиль чи з глибин?»

Він відповів швидко, і почалося. Вони писали вільно, без пауз на насторогу. Він розповідав про свою роботу, побут, втому, про те, як іноді хочеться зникнути з усіх екранів. Вона — про свої дрібниці: про сирники, які вчора підгоріли, про книгу, яку дочитує, про те, що любить гуляти.

Жодних зізнань, але між рядками — ілюзія, що вони відчувають одне одного. Він не питав про роботу. Вона не розповідала. У цьому мовчанні була обережність і водночас довіра.

Вона ловила себе на тому, що перевіряє телефон щоп’ять хвилин. Це було схоже на наркотик. І лякало. «Обережно, — сказала собі, — бо це небезпечніше, ніж клієнти».

Вони сперечалися про дрібниці: чи варто читати класику в молодості, чи краще залишити на потім. Він надіслав аудіо: тихий, трохи хрипкий голос. «Я зараз у метро. Дивний день. Але добре, що можу спілкуватись з тобою». Вона усміхнулась.

Вечір минув у розмовах. Вона розуміла: це не гра. Це щось інакше. Перед тим як заснути, вона записала в блокнот:
«Не затопити себе емоціями. Але, може, дозволити собі їх відчути. Зовсім трохи.»

Вона загасила світло й подумала: «Хай буде день мінус перший. Хай буде початок».