День п’ятий. Сон і будні

Їй снився сон.

Вона йшла нічною вулицею, босоніж, під світлом жовтих ліхтарів. Асфальт був теплий після денного сонця. І раптом поруч з’явився чоловік. Він не питав імені, не питав ціни, не запитував, куди вона йде. Просто простягнув їй руку. 

Їхні пальці сплелися, і вони йшли разом — ніби так було завжди. Не коханець і не клієнт, а супутник. Вона відчула в цьому сні щось, чого їй не вистачало найбільше: тишу, яка не болить, а заспокоює.

Вона прокинулась зі сльозами на очах. Довго лежала, витріщаючись у стелю, намагаючись утримати це відчуття з сну.

Ранок був звичайним. Запах кави, недоїдений шматок піци з учорашнього вечора, цигарка, яка вже не приносила нічого, а просто заповнювала руки.

Телефон пискнув повідомленням: «Скільки за годину?»

Вона зітхнула.

«Скільки? Та скільки мої нерви витримають», — подумала. Але пальці набрали стандартну суму.
Відповідь прилетіла швидко: «Забагато. Давай дешевше».

І тут у ній щось стиснулося. Вона ненавиділа ці торги. Її тіло було для когось товаром на базарі.

– Я не ринок, – пробурмотіла сама до себе. – Я — не яблука і не м’ясо.

Але клієнт наполягав.
«Я плачу стільки-то, або шукай іншого».

Вона вагалась. Гроші потрібні. Але приниження пекло сильніше. Врешті погодилася — і відчула, як всередині щось знову обвалилося.

Клієнт прийшов удень. Низький, з короткою стрижкою, у потертій куртці. Він одразу кинув купюри на стіл, не дивлячись їй в очі.

– Час пішов, обслужи мене – сказав, навіть не привітавшись.

Його доторки були механічні, як робота інструмента. Не було ні злості, ні ласки — лише байдужість. Спустити напругу. Найгірше було те, що він мовчав. У тиші кожен його рух відчувався, як удар.

Вона дивилася у стелю, у стіну, закривала очі й рахувала хвилини. Вона просто інструмент для задоволення. Треба рухатись. Треба робить вигляд. Треба задовільнити клієнта. Це не назавжди. 

Коли все закінчилося, він швидко вдягнувся, натягнув куртку й пішов, не сказавши «дякую» чи «до побачення». Він взагалі нічого не сказав за весь час окрім перших слів. Тільки рухи. Двері зачинилися — і тиша знову впала на кімнату. Та сама, про яку говорила Рита. Гучна, ріжуча, майже фізична.

Вона довго ходила кімнатою, не знаходячи собі місця. Зрештою взяла старий блокнот, який лежав на полиці. Сіла на підлогу, сперлася спиною об ліжко. І написала:

«Я хочу кохати і бути коханою. Навіть якщо це здається неможливим. Навіть якщо я сама не вірю в себе».

Вона перечитала написане кілька разів. Руки трохи тремтіли. У цих словах було більше правди, ніж у всіх її відповідях клієнтам. Вона закрила блокнот і обійняла його, ніби це був живий хтось, хто міг би її почути.

Вечір потік у звичний ритуал: вона відкоркувала вино, налила в склянку. Перший ковток був гірким, другий солодким, третій уже притупляв біль. Вона навіщось увімкнула якесь відео, але не дивилась і не слухала. У голові був лише її сон: тепла рука, що тримає її руку. І внутрішній голос усередині питав: «А хто мене полюбить, коли я — інді Єліс? Коли я бухаю кожен день? Коли я вживаю стимулятори через день? Чи взагалі можливо це? Що, чорт забирай таке - то ваше кохання?!»

Склянка спорожніла. Вона налила знову. І перед тим як заснути, подумала:
«Хай що буде далі, але запис у блокноті справжній. Навіть якщо я сама собі не вірю».