День четвертий. Контраст

Ранок тягнувся повільно. Вікна були запітнілі, і Аліса довго не могла змусити себе піднятись із ліжка. Їй написала Рита — інша інді, з якою вони перетиналися кілька разів на сайтах, обмінювались повідомленнями і одного разу навіть клієнтом. Рита виявилась дивною сумішшю сміху й утоми, і саме ця суміш тягнула Алісу до неї.

Вони зустрілись у кав’ярні біля центру. Маленьке приміщення, запах свіжих круасанів, гул трамваїв крізь стіни. Рита прийшла у короткому плащі та високих чоботях. З рожевими пасмами у волоссі, які скидалися на риски макрером. Сіла, одразу замовила какао і круасан.

– Ну що, живемо? – сказала з іронією, розламуючи випічку. – Учора два придурки, сьогодні один, але платять добре. А ти як?

Аліса всміхнулась, хоч їй і не хотілося.
– Нещодавно був такий собі. П’яний, нудний. Щось незрозумілого хотів від мене і казав, що його дружина краще. От чому він до неї тоді не пішов?

Рита закотила очі.
– О, це ще квіточки. Найгірше – ті, що спокійні. Знаєш, оті, що дивляться на тебе, як на м’ясо в магазині. Не крик, не агресія – а отой холод.

Вона відкусила шматок круасана й облизала пальці.
– А найстрашніше, Алісо, – це порожнеча після. От ти ніби віддала все – тіло, час, навіть думки. А потім, коли вони йдуть, тиша стає така, що аж вуха закладає. Гучніша за будь-який крик.

Аліса кивнула. Їй болісно знайомі ці слова. Сміх Рити, яскраві пасма, які вибивались із зачіски, – усе це було схоже на ширму. Вона знала, що за цією ширмою така сама порожнеча, як у неї.

Вони сиділи ще з годину, жартували, обговорювали дурнуватих клієнтів, сміялися голосніше, ніж треба. І в той момент Алісі майже здалося, що вони – звичайні подруги, які просто п’ють чай. Що життя може бути простішим.

Новий клієнт написав коротко: «Приїду о 20:00». Фото не було. Рейтинг – середній. Вона вагалась, але гроші були завжди потрібні, і «ні» означало б чергову порожню ніч, тривогу і ще одну пляшку вина. Усе впиралось в гроші і небажання працювати, "як усі". В постійні трати на квартири подобово, виразний недовговічний одяг, яскраву косметику, алкоголь, таксі, білий порошок та інші психоактиви. 

Коли годинник показав восьму, у двері подзвонили. Він був тверезий — і саме це лякало найбільше. Очі холодні, погляд байдужий, голос спокійний, рухи точні, наче він діє за чітким планом.

Коли він торкнувся її, руки були сильні, безжальні.  Не крики, не лайка — тільки холодна влада. Вона відчувала, як кожен його рух змушує тіло стискатися, а душу тонути в темряві. Він просто забирав те, за що заплатив, і в його доторках не було нічого теплого. Її тіло напружилося щитом. Кожна клітина ніби кричала «стоп», але вона знала: треба витримати - це ж не боляче. Він платить. Час розтягнувся. 

Він дивився їй в очі холодним поглядом - і наказував: 

- Скажи, що ти мене кохаєш.

- Я тебе кохаю, - відповідала Аліса, прикриваючи очі. 

- Не вірю. Скажи це так, щоб я повірив! - На обличчі крива посмішка. 

І вона казала. Підбирала інтонації. а він трахав її тіло. З холодним поглядом та жорстокими рухами. 

А потім він пішов так само спокійно, як прийшов. Акуратно одягнувся. Залишив гроші на столику й тихо зачинив двері.

Вона лежала нерухомо, поки не почала тремтіти. Потім майже побігла у ванну, відкрила воду й довго стояла під душем, аж поки не стало гаряче й боляче шкірі. У голові лунав голос клієнта: «Скажи, що ти мене кохаєш!» та Рити: «Найгірше — тиша після». І ці фрази зливались в розумі в щось, від чого паморочилось в голові. І тиша справді кричала так, що вона не могла витримати.

Вона відкрила пляшку вина й пила великими ковтками прямо з горла, щоб заглушити цей крик. 
Очі сухі - сліз не було, а всередині лише відлуння: «Я сама собі охорона. І сама собі в’язниця».