День третій. Легкість і порожнеча

Ранок почався не з кави. Аліса сиділа за столом, дивилась на білий порошок, який вже давно навчилась нюхати без вагань, хоча він кожен иаз опікав слизову оболонкку носа. Стимулятор піднімав її настрій зсередини — робив нерви швидшими, думки гострішими, серце неспокійнішим. Він дарував байдужість до почуттів - як своїх, так і усіх навколо. Сила в кредит. 

Без нього вона провалювалась у втому й безвихідь. А з ним могла тримати маску Еліс: впевнену, рівну, завжди веселу та готову до «роботи».

Вона підвелася, подивилась у дзеркало. Аліса там виглядала блідо. Еліс — нафарбувалась, вдягла чорну білизну, та коротку червону сукню, поправила укладене волосся й наче натягнула на себе нову шкіру.

Постійний клієнт чекав у знайомому місці. Він не був небезпечним. Навпаки, з ним завжди було майже дивно: він не поспішав, не брав силою, було навіть дуже приємно. 

Вони лежали на ліжку. Він тримав її за руку, іноді гладив пальці, наче шукав у цих простих рухах спокою.

– Ти колись була закохана? – спитав він раптово.

Вона відчула, як серце завмерло. В голові пронеслось: «Скажи — так, скажи — ні, скажи щось, аби не показати себе слабкою».

– Була, – нарешті відповіла. – Але дуже давно.

Він подивився так, ніби хотів копнути глибше. Але промовчав. Вона зітхнула, прикрила очі.
Бо правда була іншою: вона ніколи не була закохана по-справжньому. Вона хотіла цього, мріяла, щоб хтось побачив її не як тіло, а як людину. Але щоразу, коли хтось торкався її руки, вона відчувала не тепло, а відстань.

Він задрімав. Вона лежала поруч, слухала його рівне дихання й уявляла, що це її власна близькість, що він тут не як клієнт, а як коханий. Та уява розтанула, як тільки він підвівся й попрощався. Він завжди платив перед тим, як піти. і ніколи не рахував години. Легкий клієнт, легкі гроші — і важка порожнеча після.

Ввечері вона купила вино. Відкоркувала пляшку ще в коридорі - штопором з сумки, донесла до кухні налила в склянку, не чекаючи. Перший ковток був теплий, другий — солоний від сліз. Тетій і усі решту вона вже не помітила.

Пʼяна Аліса у червоній сукні та підборах сиділа на підлозі, спиною до стіни, дивилась у порожній екран телефону й думала:
«А що, як я ніколи не знатиму, що таке справжнє кохання? А що, як ця роль «королеви кубків» так і залишиться моєю єдиною?»

Вино допомогло заснути. Але не допомогло перестати мріяти про чудо.