День другий

Її звати Аліса. Ім’я ніби з казки, але для неї воно звучало з іронією. Бо жодних див і чарів — лише побут, тривоги й нескінченні пошуки грошей. Їй 23. Але здається, що вічність. 

Вона сиділа на краю ліжка й довго дивилася на екран телефону.

«Можу під’їхати зараз. Оплата добра».

Два слова вчепились у голову: «зараз» і «добра».

Гроші закінчувались. Її шафа знала більше порожнечі, ніж одягу. Холодильник — більше відлуння, ніж їжі. Вона стиснула пальці, ніби вже тримала ті купюри в руках. І відчула знайоме: страх завжди дихає поряд із голодом. 

«Адреса така», – написала вона. І тільки після відправки зрозуміла: кожне таке «так» — це не згода, це кидок у прірву і невідомість.

Коли вона відчинила двері, то побачила його. Високий, у пальті. Від нього пахло алкоголем, дешевим парфюмом і тютюном. Очі бігали, як у звіра: то до її обличчя, то до тіла, то знову кудись у темряву.
І усмішка - занадто широка, занадто наполеглива.

Вона не відступила, але й не підійшла ближче. Тримала дистанцію так, як боксери тримають руки перед ударом. «Інді, значить. Незалежна. Я й охорона, і тіло, і послуга в одній особі».

Це було огидно повільно. Його дотики були липкі, наче чужі руки шарили не лише по тілу, а й у саму душу. Він дивився на неї, як на річ. Дорогу річ, яку він може потримати  в руках. Складалось враження, що якби не страх відповідальності - він би її зламав, побив, згвалтував та вбив. Гроші залишились на столику — зм’яті, але справжні. Він пішов, хитаючись, навіть не озирнувся.

Аліса стояла посеред кімнати, ще кілька хвилин слухала тишу. Потім майже бігом рушила в душ.
Вода лилась гарячою стіною. Вона терла шкіру губкою, ніби хотіла стерти не стільки запах клієнта, а власне тремтіння, що йшло з самих глибин її єства. Але вода не змивала порожнечі. Порожнечу глушив алкоголь та психоактивні речовини. 

Вона присіла на край ванни, обхопила себе руками й подумала: «Ось так виглядає свобода. Самозахист, самотність і самовинагорода. І нікого більше».