День перший

Ранок почався з тиші. Телефон лежав обличчям донизу, і вона знала: коли переверне його — там буде або замовлення, або порожнеча. І кожне з них однаково важке.

Вона — інді. Незалежна. Секс робітниця.

Так звучить краще, ніж «сама». Бо «сама» — це холодний чай, немитий посуд і відчуття, що світ у будь-який момент може вдарити по голові. А «інді» — це наче стиль життя, вибір. Така собі рок-зірка на узбіччі суспільства.

Вона запалила сигарету й подумала: «А чи я справді обрала це? Чи мене просто викинуло сюди?»

Перше повідомлення прийшло о 10:14.

«Привіт. Ти вільна сьогодні ввечері? Півтори години. Район вокзалу».

Вона перечитала двічі.

Вокзал. Ніби вся її робота про те, що люди завжди кудись поспішають, але на хвилину зупиняються біля неї.

Вона відклала телефон і пішла на кухню. Сир у холодильнику трохи підсох, але ще годився для сирників. Поки вона місила тісто, в голові крутилися слова, які не можна було сказати клієнтам: «мені страшно», «мені самотньо», «мені хочеться, щоб хтось прийшов і залишився».

Її світ тримався на кількох вимірах:

– на «інді», де кожен день треба було бути сильною, незалежною, красивою й бездоганною;
– на тих моментах побуту, де можна було бути просто людиною;
- а ще на алкоголі, стимуляторах, заспокійливих і власній порожнечі.

До вокзалу вона доїхала маршруткою. Таксі брати не хотілось. З вікна дивилася на людей, які поверталися з роботи, й ловила себе на тому, що майже заздрить їхній втомі. У них — стабільність: зарплата, маршрут «дім–робота–дім». У неї — кожен день рулетка.

Клієнт виявився чоловіком років сорока п’яти. Зім’ятий костюм, запах дешевих парфумів, очі, які вже давно втратили блиск, але пам’ять тіла ще тягнулася до чогось кращого.

– Ти схожа на вчительку, – сказав він замість привітання.

Вона посміхнулася. Знала, що це комплімент, який він приберіг на особливий випадок.

В кімнаті готелю час тік важче. Він говорив про роботу, про те, що начальство не цінує, про дружину, яка «вічно незадоволена». Вона кивала та посміхалась в потрібних місцях, знімала підбори, розстібала ґудзики.

Тіло робило свою справу. Душа мовчала.

Вона навчилася відключати все зайве - почуття, відчуття та думки. Лишати тільки рухи, дотики, голос, який звучить з правильними інтонаціями, але нічого не означає.

Коли він заснув, вона присіла біля вікна. Дивилася на вокзальні вогні й відчувала дивну свободу. У цей момент вона належала тільки собі.

«Інді, – подумала вона. – Значить, ніхто не скаже, як мені жити. Але й ніхто не підтримає, коли стане важко».

Вона тихо зібрала речі, лишила ключ на тумбі. У кишені шелестіли купюри — як доказ, що цей день мав сенс.

Вдома сирники чекали на тарілці, вони охололи, але були справжні. Вона з’їла один просто стоячи, і смак був такий, наче її власне життя нарешті сказало: «Ти існуєш. Ти тут. Ти жива».