29. Наталочка

Літо – це Одеса.
Я закінчив восьмий клас. Пляж. Одеса
Лузанівка. Дівчина в червоно-синьому купальнику. Наталочка.
Ми з другом в Одесі. Нам чи то чотирнадцять, чи то п'ятнадцять років. Десь загалом так. Ми вже дорослі та самостійні, як ми тоді думали. Ми були вже два дні у місті, а ще ні з ким не познайомились. Вулиці були сповнені гарних дівчат. У перший день на морі ми намагалися познайомитися з однією дівчиною, але вона постійно від нас тікала.
І ось ми їдемо вранці катером з морського вокзалу на Лузанівку. Катер причалює до пірса і я навіть не сходячи на берег бачу Її.
Виходимо найперші з катера. Ідемо швидко пірсом. Я вже знаю, що ось вона – та дівчина, про яку так довго мріяв. І з якою я хочу познайомитись.
Навколо нас пісок та море, пляж та літо
Це все Одеса. Влітку на пляжі в Одесі людей мільйон.
Вільне місце спробуй знайти. А мені хотілося розташуватися саме поруч із цією дівчиною, щоб обов'язково з нею сьогодні познайомитись. Я ж не знаю місцева вона чи з іншого міста. Тут не зрозумієш, на перший погляд.
Розташовуємося з другом поряд. Шансів познайомитися поки що жодних. Вона постійно ходить зі старшою сестрою.
А час іде. І вже незабаром час нам повертатися додому до обіду. А ми ще з нею не познайомилися. Жах і жах. Як так. Незручно знайомитись при старшій сестрі. Тому що видно, що вона набагато старша. А дівчисько — наша ровесниця. На вигляд їй теж років п'ятнадцять.
Красива струнка блондинка з короткою зачіскою. Роздільний червоний з блакитним купальник. І така вся видно інтелігентна та пристойна дівчинка.
Вони ходять пляжем. Стоять у черзі за морозивом. Заходять у різні магазинчики, які розташовані біля пляжу. Ми з другом ходимо за ними, як приклеєні. Ну колись ця сестра повинна, кудись піти. У туалет чи ще кудись, у серцях обурююся я. І мені здається, що вже немає надії. І що нічого в нас сьогодні не вийде.
А завтра? Хто зна, де вони чи де ми будемо завтра. А раптом завтра негода чи ще там щось? І вже ось вони повертаються назад.
Старша дівчина починає вдягатися.

- Все пропало, — кажу я своєму другові.
- Почекай, почекай, — зупиняє він мене.
І, диво! Напевно все-таки щось є на цьому світі. Мабуть, якась Венера чи Афродіта все-таки мене почула. Старша дівчина йде. Наша героїня залишається сама. Вона заходить у воду. Я біжу швидше за нею. Вона йде мені назустріч.

– Привіт. - Кажу їй я.

Дівчина посміхається і відповідає.

– Привіт. Я Наталочка.

Ми разом виходимо із води. Ми знайомимося.
Стоїмо, спілкуємося, розмовляємо. І така вона мила, така гарненька. Чудо, а не дівчина. Сказав про неї мій друг, що вона, як лялечка.

Не знаю може в Одесі багато таких. Але ні до того, ні тим більше після, я ніколи не зустрічав в Одесі таких гарних дівчат з блакитними очима.
Літо – це Одеса.