21. Ніч у лісі

 Літо. Усі ці історії пов'язує одне. Вони всі траплялися влітку. І якби не літо, ні літня пора, не ці теплі приємні, іноді такі жаркі місяці, то нічого цього точно не було б. Тому що таке не могло статися ні восени, ні взимку, ні навесні. Все тоді інакше. Влітку ти роздягнений. І оголені не лише частини тіла. Оголені твої почуття.

Літо. Годині об одинадцятій ночі. І ми затрималися десь на роботі. І вже жодного транспорту ніде не йде. Іти додому треба через ліс. Через посадку. 
Іти по суті недовго. Яких хвилин двадцять. Але вночі через ліс таки страшнувато. І ось кілька людей якось розбиваються на парочки. І саме в наш бік мені потрапляє йти з дівчиськом. Ми раніше з нею практично були незнайомі
Так, бачилися кілька разів на роботі та й усе.
Я знаю, що вона живе в моїй стороні й звичайно по-чоловічому загалом треба її проводити. Іти нам треба разом. 
Ми прощаємось з іншими нашими співробітниками. Кожен іде кудись там у свій бік. 
Ми заглиблюємось у ліс. Літній нічний ліс. Тиша навколо. А дівчисько впевнено йде стежкою. Це вона веде мене за собою і коментує кожен поворот, кожен нюанс. 
А небо без зірок. Тут довкола немає ні душі. Ніхто тут не живе поблизу. Ні будиночків якихось, ні поселень якихось, робочих хатинок теж немає. Нікого нічого немає. Лес просто. Звичайний зелений ліс. Там ростуть якісь дерева, трави та кущі.
- Я ходила тут восени, взимку та навесні, — розповідає мені дівчисько. - І знаєш узимку тут взагалі моторошно. Всі дерева голі та снігу по коліно. І жахливо, дуже жахливо. Восени сумно все. Все мокро. Дерева плачуть. А навесні. Навесні теж нічого немає і все тільки починає цвісти, все не так, як влітку. Так, улітку тут можна ходити просто ночами. Вночі тут нікого не буває і можна було звичайно піти іншою дорогою. Там, де машини їздять. Але я люблю ходити саме тут лісом. Цією стежкою. Цю природу знаю. Тут зараз у місті, де живе сотні тисяч людей так важко іноді буває залишитися віч-на-віч із собою, з природою. А тут уночі ти зовсім одна і ніхто не заважає. Ти ніби почуваєшся якоюсь відьмою чи розбійницею, чи принцесою, яка заблукала в лісі. І ось зі мною мій принц. І самій може бути й страшно. Але удвох навіть дуже приємно. Ти бачиш якась тут навколо нас романтика.
Ось чесно сказати, коли я вперше йшов з нею через ліс, то жодної романтики я навіть не відчував. Принаймні поки що ми тільки заглиблювалися і робили перші кроки. Просто довкола були якісь дерева і мені здавалося, що зараз ось раптом звідкись вилізуть якісь розбійники чи відьми, чи бабаїжки, чи якісь дикі звірі на нас нападуть. 
Але нічого такого не було, не траплялося. І ми йшли та йшли. А потім вийшли на якусь галявину. Там росли якісь квіти. Там напрочуд пахло і все світилося навколо нас. Я не розумів, що таке. А дівчисько засміялася і сказала, що це світлячки.
Я відчув себе наче в якійсь дитячій чарівній казці.
В нас усе світилося. Тільки, що було темно, глухо та страшно, а тут на тобі – маленькі, іскристі ліхтарики. Маленькі іскорки пересувалися лісом і довкола нас. І це було диво кохання, тому що вони світяться у пошуках своїх половинок, своїх тих самих єдиних та улюблених інших світлячків. Вони шукають свою пару, щоби продовжувати своє життя. І ось ми в нічному лісі вдвох бачили все це диво. Таке може бути лише влітку. Літо – це кохання.