Сто днів літа

14. Надія

Літо таке різне. Іноді, як задождить, як задождить. Наче це осінь, а не літо. Особливо неприємно, коли це трапляється десь на природі.
Ви їдете у відпочинок. Плануіте. Будуіте якісь очікування. І на тобі — дощ за дощем, дощ за дощем. І так усі дні безпереривно. Так й хочеться плюнути, забрати речі та поїхати додому. Але ти ще у щось віриш На щось сподіваєшся. Що ось це ж літо. Що неодмінно стане тепло. Що не сьогодні, так завтра обов'язково вийде сонечко. А поки що. Поки всі сидять по будиночках і рідко, рідко для чогось виглядають надвір.
Але ж ти приїхав сюди на природу. На відпочинок. А не в будиночку сидіти у чотирьох стінах. Приїхав, щоб купатися, знайомитись, спілкуватися, веселитися, якось приємно проводити свій час.
А тут ще, як на зло, від негоди щось там ламається і немає можливості нормально приготувати собі їжу. Пічки електричні, а світла немає. Коли його ще там полагодять. Усі сидять по будиночках і клянуть літо. Майже всі.
І що то за погода. Навіщо таке літо? Чому ці дощі? Навіщо? Навіщо?
Але навколо тебе все одно літо і треба жити. Треба користуватися кожним днем та кожною хвилиною, незважаючи ні на що. Ні на яку погоду і не на які зовнішні обставини.
Твій оптимізм заряджає інших.
Так-так, чекатимемо, чекатимемо сонця. Воно обов'язково прийде. Воно не може не бути. Так не буває, щоби щодня лив дощ.
І літо приходить. Воно повертається. Тому що ти в нього вірив, бо ти на нього чекав!
Літо - то Надія!

Сергій Олексійович

Подобається

#959 в Сучасна проза
#620 в Молодіжна проза

У тексті є: літо, дитинство та ностальгія, пригоди гумор та кохання

Відредаговано: 22.06.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись