13. Босоніж по літу

Середина літа. Вечір, Ми відзначаємо день народження мого друга. Усі п'яні, веселі. Коли тобі двадцять два, то по-моєму тобі море по коліна. Ти сидиш за святковим столом, весь сповнений радості та надії. І здається, що все життя попереду, і всі дівчатка для тебе, і сонце для тебе, і всі заходи сонця. І все-все твоє 
Ти нічого не боїшся. Особливо, якщо всі добре напилися. І ось цей літній вечір. І ти дивишся на людину закоханими очима та не розумієш, що з тобою відбувається. І ви йдете удвох асфальтовою дорогою. 
Дівчина поруч з тобою у вечірній сукні. День народження, як-не-як. У гарних туфлях на високих підборах. І вона знімає ці туфлі з себе і дає тобі понести їх. А сама йде босоніж по теплому асфальту. Звичайно незручно ходити в таких підборах такою вищербленою дорогою. 
І ось ми з нею йдемо вдвох. І ти розумієш, що ці туфлі у твоїх руках це, як знак довіри. Що вона з тобою розслабилася. Що ви йдете вдвох. І просто вечір. Сідає сонце. Вже так темніє. Поступово темніє.
З одного боку дороги бетонний паркан. Там залізниця проходить. З іншого. Трохи осторонь. Багатоповерхівки нових районів. Місця ще не дуже обжиті. Людей небагато. А машин. Транспорту. І того менше.
Де ми йдемо, я не знаю. Вона веде мене за собою. Мабуть, у неї є якийсь план, якась мета. Вона чогось прагне. Але я цього не знаю. Та й не питаю у неї ні про що. На вулиці літо. Теплий вечір. І добре ось так удвох із коханою дівчиною просто йти десь.
Ці туфлі, як знак довіри. Мені зовсім не важко і навіть приємно. А вона йде собі, легко ступаючи босими ногами теплою дорогою. І видно, що їй добре і приємно отак от десь йти.
Ми йдемо А за нами сідає ніч.
Надворі тепло, тепло. Можна не те що босоніж, можна голими ходити цього вечора. Але таких думок у нас немає. Хоча, якби вона дала мені потримати свою сукню, я б звичайно не відмовився. Але все це лише миттю проноситися у мене в голові.
Я радий, що ми разом. Я щасливий, що у супутникі вона обрала ні когось іншого, а саме мене. І довкола нас літо. Літній тихий теплий вечір.
Вже не видно заходу сонця. Вже темно довкола. Опускається на нас ніч. Немов якась густа пелена оточує нас з усіх боків.
Я не знаю де ми. Куди вона мене привела. Ми йдемо. Ідемо поволі по літу. Можливо вже одинадцята година. Мабуть, я її проводжаю додому. Так мені чомусь здається. Але чому саме пішки. Чому ми йдемо так довго і таким дивним шляхом?
Ми могли поїхати трамваєм або автобусом. Там, неподалік будинку іменинника, була і автобусна, і трамвайна зупинка. Могли спуститися вниз. Там можна було сісти на автобус, що йде прямо до неї додому.

– Я люблю літо. Так рідко випадають у мене такі тихі, спокійні вечори,— зізнається вона мені. — Ось сьогодні. Як зараз. Так добре. Так приємно. Ми могли сісти та поїхати. Але ти бачив, скільки на шляху нам зустрілося зупинок.
- Помітив, — відповів я. - Цілих дві.
І я розумію. І тішуся, що їй просто хотілося йти. Іти літом удвох.
- Навколо ніч і темно. І такі місця тут малолюдні. А ти не боїшся? - Дивуюсь я їй.
- Боюся. Звичайно, боюся. Знаєш, яка я боягузка. Але ж ти зі мною, - кладе вона руку на моє плече.
Як же приємно від таких слів! А довкола нас липка тиша. Вдалині горять вогні багатоповерхових будинків і десь там високо над нами висить вузький серп молодого місяця.
Літо – це щастя.