9. Дівчина з квітами

Коли ми приїхали до табору, спочатку ніхто нікого не знав. І треба було уважно придивлятися до всіх. Усі з різних шкіл, з різних класів. Ну, своїх дівчат ми вже знали. Якось вісім років навчалися разом пліч-о-пліч. А тут нові обличчя, нові дівчата. І ось мені сподобалася одна дівчинка з іншої школи. Але я якось не наважувався з нею познайомитися.
А потім, суто випадково, сталося так, що ми познайомилися абсолютно з іншими дівчатами.
Був уже наш вільний час. Незабаром мала розпочатися вечірня лінійка
Вона зазвичай проводилася о восьмій вечора. Але я точно не пам'ятаю. Точно не можу сказати. 
Ми з друзями сиділи собі на спортивному майданчику. А одразу за майданчиком починається поле. Величезне поле. І там воно все заросло польовими квітами. Ось ми сидимо і навпроти нас по полю йдуть дівчата – п'ять чи більше. Вони збирають квіти у величезні букети. 
І ми з друзями підходимо до них. Це була моя ініціатива підійти, познайомитись. Починаємо розмовляти. Вони кажуть, що у якоїсь там подружки, однокласниці, день народження. І вони збирають їй квіти. Ми починаємо спілкуватися і якось так виходить, що всі десь губляться. 
І ось така картина. Поле повне квітів. Ідемо удвох ми з одним дівчиськом. Її звали Оля. Вона була мого віку. Лише навчалася на рік менше. Ну, тобто у вісім років до школи пішла. І жила вона недалеко від мене. На сусідній зупинці. Гарне таке, веселе, балакуче дівчисько. 
І ми йдемо. Тут поле, квіти й взагалі така романтика, напевно, збоку. І вечір. Сідає сонце. І більше немає нікого. І ми такі йдемо просто, куди очі дивляться. 
Це лише влітку можуть бути такі речі. Такі чудові, чудові, чудові картини, гідні пензля якогось великого художника.
А в цей час уже оголошують шикування на лінійку. І її подружка підходить до нас і каже, мовляв, час уже йти. І ми з Олею удвох ідемо полем і всі вже класи стоять там буквою "П". 
У нас таке асфальтове поле і там завжди ввечері начальник табору вибудовував усі класи та читав нам моралі. Так виходить, що мій загін перший, а її загін восьмий. І наші класи стоять один навпроти одного. І загалом вся ця лінійка спостерігає, як по полю повному квітів йде така парочка: я й дівчинка. І в неї в руках такий величезний букет квітів. І всі, мабуть думають, що цей букет їй подарував я.
І її там стоїть класна викладачка. І наша також стоїть вчителька. Та й дівчатка з мого класу, там хлопчики. І все про нас тільки й розмовляють.
А Оля мені пропонує після лінійки зустрітись і піти, погуляти. Я весь такий на крилах кохання, думаю, який я молодець, познайомився з дівчиськом взагалі суто випадково. Ось машинально абсолютно. І взагалі не з тою, яка мені подобалася спочатку.
Я підходжу до свого класу. А її дівчата стоять навпроти нас і всі мене уважно дуже розглядають. Хтось показує пальцями. Я цілком нормально почуваюся. Але мені взагалі було нормально. Ось познайомився та познайомився. І тут нічого такого не було.
Стою, чекаю з нетерпінням, коли закінчиться лінійка. І навіть не слухаю, про що там нам говорять.
І ось закінчується лінійка. Ми одразу один до одного підходимо. Я її беру. А одразу за нашим корпусом величезне поле пшениці. І там далі поля, поля, поля.
Ми йдемо довго та далеко. І така сонячна дорога. І ми з Олею просто ось не домовлялися ні про що. А йдемо собі і говоримо про все у світі. Загалом базікаємо. Ідемо цією дорогою в далечінь. А попереду нас сідає сонце і ми виходить ідемо туди назустріч, де воно там десь далеко сідає.