Розділ 10. Чутками земля повниться

Вранці Лілі каже, що я можу снідати й вечеряти з іншими обраними. Поспішно вдягаюся, вибираючи найскромніший одяг, бо удавати знатну даму немає жодного бажання. У загальній залі на першому поверсі небагатолюдно. Стіл накритий скромно, їжа проста і смачна, але ось сервування ясно вказує на те, що ми в палаці. Весь посуд зі складними візерунками, нанесеними вмілою рукою художника, відполіровані прилади, іскристе скло келихів — я й забула, як виглядає розкішне життя.

Чоловіки майже не розмовляють між собою, дівчата трохи розслабленіші, хтось навіть намагається жартувати, але загальна розмова не клеїться. Схоже, кожен із нас занадто насторожений і збентежений, щоб обговорювати щось більш серйозне, ніж погоду за вікном.

Я займаю місце подалі від центру, але все одно відчуваю на собі зацікавлені погляди. Праворуч від мене сидить мініатюрна дівчина з копицею світлого волосся. Я зовсім не пам'ятаю її. Вона почувається вкрай ніяково серед цієї розкоші й боїться зайвий раз торкнутися тонкого кришталю бокалів.

— Не хвилюйся, — шепочу їй крадькома. — Ми звикнемо. Мене, до речі, звуть Ліан.

— Дякую. Я Несса, — тихо відповідає вона. Невпевнено бере в руки виделку, накладає собі кілька скибочок м'яса, їсть дуже повільно й акуратно. — Тут усе таке незвичне, у житті такого не бачила. — Несса розглядає мене як якусь дивину, потім тихо цікавиться: — Скажи, це ж ти фаворитка володаря?

— Хто-хто? — давлюся від подиву шматком, що ледь потрапив до рота.

— Ну, — бентежиться вона ще більше, — він же виявив тобі особливий знак приязні під час випробування: подарував плащ. Це величезна честь.

— Проста ввічливість із його боку, — тільки б не видати свого обурення, тоді точно не відмиєшся від пліток! — Було холодно — тільки й усього!

— Ясно. Вибач.

Несса кліпає, ховає очі, дуже старанно вивчає вміст хлібного кошика. Відкладаю виделку вбік, повертаюся до неї.

— Що ще про мене говорять?

— Нічого, дурниці всякі.

— І все ж?

— Що він провів ніч у твоїх покоях, — напівшепотом ділиться вона. — Що ти якимось чином зачарувала його. Дурня, правда? Зачарувати того, хто сам володіє магією. Вже скоріше ти просто йому сподобалася, як…ну…як жінка. Не подумай, я не засуджую, — квапливо виправдовується Несса, — знаю, що іноді чоловік не приймає відмови, тому й не заздрю, як інші. Володар дуже привабливий у людській подобі, але я його боюся. Хочу, щоб мене обрав хтось простіший, без титулу, більш... людяний.

Я ж лише зітхаю. Чудово, тепер я коханка алті-ардере? Чи то жертва насильства, чи то розважлива спокусниця. Цікаво, Дорнан знав про ці чутки, коли радив мені замислитися про стосунки між обраними, чи йому досвід проведення відборів підказав?

— Несса, це все брехня. Я застудилася, у мене був жар. Володар знайшов мене непритомною, викликав лікаря і служницю. Це просто випадковість. Упевнена, мої слова легко перевірити.

Якщо хтось захоче це робити, ага. Гидота яка!

Апетит пропадає повністю. Тепер здається, що на мене витріщаються вже всі: хтось відкрито, хтось нишком. Утім... А чого я чекала? Знала ж, що за увагу Дорнана мені доведеться боротися, от тільки очікувала, що найстрашнішим моїм супротивником стане власна совість, а не решта обраних.

Дурненька Ліан!

Трапеза закінчується в гробовому мовчанні. Насилу змушую себе дочекатися, коли хтось потягнеться до виходу, щоб не тікати першою, боягузливо підібгавши хвіст.

Однак на виході шлях мені перегороджує один із чоловіків, той самий, що запропонував на першому випробуванні розбитися на групи. Він злегка підштовхує мене в бік вікна, кивком голови показуючи, що є розмова. От тільки повчань про мораль мені не вистачає!

— Це правда? — його темні очі впиваються в мене, але не з осудом, а зі щирим інтересом. — Чутки про тебе — правда?

— Які ще чутки?

— Зрозуміло, не про нічні візити. Мені байдуже, з ким ти волієш розважатися в ліжку. Ти не моя жінка, нехай дракони хвилюються. Але мені цікаво, чи ти справді вимагала у володаря розповісти, куди відправили тих, хто програв?

А ось це вже несподівано.

— Радше благала дозволити побачитися з подругою.

— І що він відповів?

— Сказав, що, за правилами це можливо не раніше закінчення відбору. Але обіцяв дозволити нам поговорити після другого випробування, якщо я покажу себе старанною учасницею відбору. Тільки не розумію, як ви дізналися про ту розмову?

— Звертайся до мене на «ти», я Брейді, до речі. Кажу ж: чутки. Вашу перепалку з лхассі й все, що було після, підслухали молодші служителі храму.

— І чого б тебе це цікавило?

— Просто мені теж дуже треба побачитися з деким із вибулих, його звуть Меаллан. Однак до моїх прохань ардере, найімовірніше, залишаться глухими. От якби ти дізналася, куди його могли відправити, це б нам дуже допомогло.

— Кому «нам»?

Брейді вперто підтискає губи, явно не маючи наміру вдаватися до пояснень.

— Дізнайся, куди відправили інших. А я допоможу тобі з другим етапом, добре? Чесний обмін, решта тебе не стосується.

Це звучить дивно. Брейді не договорює, у цьому немає сумнівів, і я справді й гадки не маю, що відбувається не тільки в палаці, а й за кілька кроків від мене.

— Я не прошу нічого незаконного, — продовжує тиснути він, — і тобі це не зашкодить. Але якщо ти відмовляєшся допомогти людині з побоювання втратити симпатію дракона, то можу заприсягтися, що від мене ніхто нічого не дізнається. Я вмію тримати рот закритим.

— Я не боюся, — його слова змушують мене мимоволі повести плечима. — Просто не впевнена, що зможу допомогти.

— Що ж, — Брейді зітхає, — я хоча б спробував, — він розвертається і збирається піти, але в останню мить зупиняється і кидає через плече: — У першому випробуванні ми зіткнулися зі своїми страхами, у другому битимемося з надіями. Кажуть, це ще важче. І якщо раніше ардере не питали, що духи показали кожному з нас, то цього разу волітимуть бачити все на власні очі. Будь обережна.